Павутинка

Часто ли вам встречались рассказы самоубийц от первого лица? Часто ли вам приходилось открывать тонкую душу, израненную ежедневным бытом существования? Часто ли вам доводилось всё прочитанное до этого, переосмысливать, исходя именно из посмертного рассказа писателя? Да и можно ли это назвать рассказом? Вряд ли. Это мгновения жизни Акутагавы, что он оставил после себя с фотографической чёткостью высвечивающие его тонкую душу. Потому и бессмысленно даже пытаться передать суть этого повествования. Потому и совершенно не нужно искать главную идею, смысл, что там заключён. Нужно лишь высветить немногие образы, что наполняли душу писателя.

Семья. Он жил за городом в доме с мезонином. Из-за рыхлого грунта мезонин как-то странно покосился. В этом доме его тетка часто ссорилась с ним. Случалось, что мирить их приходилось его приемным родителям. Но он любил свою тетку больше всех. Когда ему было двенадцать, его тетка, которая так и осталась не замужем, была уже шестидесятилетней старухой. Много раз в мезонине за городом он размышлял о том, всегда ли те, кто любит друг друга, друг друга мучают. И все время у него было неприятное чувство, будто покосился мезонин.

Но разве это мезонин покосился? Покосилось сознание своего существования.

Он читал Анатоля Франса, положив под голову благоухающий ароматом роз скептицизм. Он не заметил, как в этой подушке завелся кентавр...

Разве может быть проза более поэтичной, чем эти два незаконченных предложения, которые полны скрытым смыслом?

Стриндберг. Стоя в дверях, он смотрел, как в лунном свете среди цветущих гранатов какие-то неопрятного вида китайцы играют в "мацзян". Потом он вернулся в комнату и у низкой лампы стал читать "Исповедь глупца". Но не прочел и двух страниц, как на губах его появилась горькая улыбка. И Стриндберг в письме к графине - своей любовнице - писал ложь, мало чем отличающуюся от его собственной лжи.

А не есть ли вся мировая литература лишь ОДНА БОЛЬШАЯ ЛОЖЬ? А не есть ли смысл написанного лишь в ЛЖИ ПЕРЕД СОБОЙ? (такие вот вопросы задают тут Стриндберг и Акутагава). Ну, и, пожалуй, последнее.

Усталость. Он шел с одним студентом по полю, поросшему мискантом. - У вас у всех, вероятно, еще сильна жажда жизни, а? - Да... Но ведь и у вас... - У меня ее нет! У меня есть только жажда творчества, но... Он искренне чувствовал так. Он действительно как-то незаметно потерял интерес к жизни. - Жажда творчества - это тоже жажда жизни.

Усталость души. Усталость желаний. Усталость от самой жизни. Потому и финал предрешён заранее. осталось лишь выбрать способ ухода... Жаль его, увы...

Экстерьер. Глубоко традиционная Япония накануне второй мировой. Акутагава, начитавшийся европейской и русской классики, при поддержке лечащего врача в 36 лет финиширует вероналом, произнеся коронную фразу "Bon'yaritoshita fuan", иначе "vague uneasiness", означавшая то, что на него навалило неопределённое беспокойство. Такова самурайская эвтаназия.

Интерьер. Где мои 17 лет... Аутопсия морализма. Правосудие, местами и очень местами радикально гуманистическое; жуткая асоциальность с уровнем раскаяния, не совместимым с жизнью. Если верить переводчикам (в переводе А. Стругацкого только коан "Нос" и унылая "Бататовая каша"), написано просто, увлекательно и доступно поучительно в форме притч. Рюноскэ, конечно, мастер короткого рассказа, но это далеко не то, что Чехова, скажем, почитывать - жизнеопровергающе. Главное не заморачиваться на личных подробностях, там же представленных отрывками писем - вот где действительно бататовая каша.

Тримаю перед собою книжку невеликого формату з триколірною обкладинкою. На перший погляд нічого особливого. Але простота – це саме те слово, яке найкраще характеризує стиль написання Акутагави. Ніякої поетики, нічого зайвого, жодних ліричних відступів і моральних настанов. Всі ідеали реалізму втілились за сто років після Cтендаля. Проте за цією видимою простотою прихована душа одного з найвеличніших світових класиків.

В книжці лише 23 історії, 23 життя, включаючи самого Рюноске. За їхнім розташуванням можна прослідкувати й весь життєвий шлях автора. „Расьомон” – це історія розвитку людини, переходу від одного стану в інший. Так само й на початку життя Акутагава обирав свій шлях. Як і слуга, що, піднявшись по східцям брами, став злодієм, автор, переступивши через внутрішній моральний конфлікт, стає письменником. Після цілком серйозної новели з будистською філософією, читаємо „Ніс” – оповідку про монаха, що просякнута тонким гумором, хитросплетінням звичайних побутових проблем та духовних устремлінь.

Роки життя Акутагави – це падіння завіси між заходом і Японією, напливу нових культурних віянь і насадження християнства в синтоїстському світі, роки російсько-японської та першої світової воїн, роки кризи імператорського правління. Все це глибоко переживає сам автор з його чуттєвою натурою. „Нанкінський Христос” і „Усмішка богів” оповідають про феномен японського християнства. Такі чудові замальовки, як „Вагонетка” та „Апельсини” сяють від любові Рюноске до звичайних людей без титулу і роду, прекрасних в своїй простоті.

Що важливіше: життя людини чи мистецтво? Чи оправдані такі жертви? Ці питання піднімаються в „Пеклі”. Для нас, людей, що звикли до закладеної в Декларації норми про вищість людського життя це питання видасться диким, але…чи дійсно так важливо життя однієї людини? Чи, може, все-таки витвір мистецтва, на якому виховуються мільйони людей? „У країні водяників” сприймається на двох рівнях: перший – текст – казочка про водяних створінь, і другий – підтекст – країна водяників – нацистська Німеччина, душевнохворий „23” – люди, що бачили згубність нацистських ідей та агресію з боку Гітлера, ну і, відповідно, психлікарня – це світ, що закривав на це очі.

Завершує збірку повість і остання сторінка „Життя ідіота” Акутагави. Його останній подих в нашому світі. У 35 років з тим же тонким гумором, присутнім у всій його творчості та незбагненною тугою пішов з життя геній неореалізму. Читайте й думайте над прочитаним...