Щоденник страченої

Марія Матіос тут зовсім не така, як у "Солодкій Дарусі" чи "Москалиці". Це - поток свідомості про кохання, яке дарує крила й від якого перехоплює дихання.
Велике кохання, яке не відпускає. Від якого робиш купу дурниць і вперто цього не визнаєш. Таке буває. Тоді хочеться написати про це, залишити це щемке почуття на папері. І авторка чудово про це пише. Справді, таке буває. Але ці записи здаються настільки інтимними, особистими, що їх, як на мене, не слід комусь показувати. А читання їх здається мені узагалі чимось протизаконним. Бо ж читати чужі листи та щоденники не можна.
Однозначно варто читати, коли "любовь нечаянно нагрянет". А коли відболів - оцінка нейтральна. Як у мене.

Я не люблю современную украинскую литературу. Мало чего хорошего от неё ожидать можно, хотя от некоторых произведений лучше вообще ничего не ждать. Как верно подмечено в тексте, есть много многословных писателей, что путаются в собственных мыслях, как ноги пьяного человека... Такая же ситуация и здесь - казалось мне поначалу.
Большинство книг - после их прочтения - непременно к чему-то побуждают. После одних хочется писать письма, после других хочется стать балериной, после третьих - влюбиться, совершить тот или иной поступок и так далее. А что здесь? Сесть да ныть после неё, что ли?
В главе первой местами вроде и встречаются неплохие мысли, неплохие фразы, но в остальном такой вздор! "Красивые слова, красивые метафоры... Но есть ли смысл? Местами и очень мало. Просто мизерное количество смысла!" - думала я, читая эту самую главу. И чего мне только не хотелось сделать: и забросить эту книгу, и вновь предвкушать то, как я позже буду её критиковать... Эта книга вызывала и злость, и раздражение, и негодование, и всё что только можно было вызвать. И пробудил все эти эмоции не какой-то там отдельно взятый лихой персонаж или группа отдельно взятых лихих персонажей, а сама по себе книга - эти буквы, эти строки, эти мысли.
А потом я таки добралась до второй главы. И тут началось самое интересное... Так уж созданы люди, что иногда им свойственно проявлять интерес к чужой жизни. Мы, живущие в этом ославленном и обруганном 21-ом веке, имеем возможность пробираться во множество человеческих жизней с помощью этого самого Интернета. Ну, как бы не совсем пробираться, а становиться какой-то их частичкой, каким-то свидетелем... К примеру, те же интернетовские дневники: зашел, прочел, прокомментировал или по-тихому смылся. И всё, казалось бы, ан нет. Мы проявили интерес к этой жизни, а эти буковки, написанные человеком к жизни которого мы проявили интерес, иногда остаются в наших мозгах в виде весьма умных мыслей. Иногда таким образом приобретается опыт, а иногда люди влазят в чужую жизнь исключительно из-за любопытства и вылазят из неё, соответственно, ни с чем. Впрочем, не винить же нам их за это, в двадцать первом-то веке... Ведь некоторые сами выставляют свою жизнь на показ. Одни демонстрируют самую что ни есть натуральную и местами до жути неинтересную, а другие придуманную, и всё это сугубо личное дело каждого.
Здесь же женщина не рассчитывала, что её мысли, её жизнь в дальнейшем кто-то будет читать. Поэтому писала всё искренне и без фальши. Не думала, как это будет выглядеть, кто и что об этом подумает. Она писала и про то, как лежит в качели и жует бутерброд, и как запах мяты въедался в кожу, и про нерождённых детей, и про веснушки на спине у любимого мужчины. Писала, что ей противно от своих же записей, что во время радости рука её становится тяжёлой и ленивой. Мне кажется, многие в этих записях смогут найти частичку себя.
Как мне понравилась эта фраза: "Я хочу тебя целовать"! Вот наши современники подходят к своим друзьям сердца и говорят: "Я тебя люблю", "Я жить без тебя не могу", "Я себе вены вскрою, если ты меня не полюбишь"... А здесь человек хотел бежать хоть на полюс, а потом прижать к себе и целовать. Подойти и сказать: "Я хочу тебя целовать" без всяких там "Я тебя люблю". Есть же в этом что-то, не находите?
Начало - не фонтан. Середина - самое то. Конец... Может, не самый идеальный, но какое же ещё здесь может быть окончание? Жизненный конец, вот что.
Мне кажется, у автора получилась та самая вселенская печаль. Книга о вселенской женской печали, вот как.
Книга о женщине, которая любила, понимая что ей крышка, кранты, the end, финиш - и так далее - одновременно. Конец. И она любила, любила до самого конца.

Ні, все ж таки мені більше подобається інша Матіос, авторка романів із іншою тематикою. Наскільки до душі припали, вразили, полонили "Солодка Даруся" і "Майже ніколи не навпаки", настільки нейтрально сприйнявся "Щоденник страченої". Переживання жінки, що має коханцем одруженого чоловіка і роками ниє у свій щоденник про свою нещасну долю, про ненароджену дитину, про своє пусте черево, а до купи все це приправляє феміністичними роздумами (не позбавленими сенсу, але так само зведеними переважно до жалісного ниття), - ні, це мене майже не хвилює. Так, були симпатичні думки та проникливі моменти - але в цілому це було нудне читання.

Мені дуже сподобалась ця книжка. Мабуть через близькість описаних почуттів/відчуттів з моїми. Коли я почала виписувати цитати, які найбільше сподобались я раптом збагнула що записую чи не кожне речення.. Це дуже особиста книжка.. таке враження було, що якщо хтось її прочитає то зможе знати про мене все.. Авжеж я кажу про першу частину книжки, від неї я і в захваті. Друга частина з передбачуваним кінцем і лишилось відчуття ніби кінець дописували на швидку руку. Але загалом дуже гарна книжка, той хто хоч трохи переживав з тих станів які описуються в першій частині книжки будуть любити її до кінця своїх днів. я ставлю 8 з 10.

Дуже жіноча, мабуть, одна з найдушевніших, найдраматичніших книг, які я прочитала. Велике кохання, яке зображене автором, є. Воно випадає не кожному, але я бачила його на власні очі. Бачила, як воно мучить, вимотує всю душу такій рідній мені людині, але ж як світилися щастям ті очі, коли все в них було добре... Я не знаю, таке кохання - це дар чи випробовування. Гадаю, саме така любов призводила до найбільших трагедій у всі часи, але ж і до найбільшого щастя у житті.
Пані Марія пише дуже талановито. Ця книга - сповідь зболеної душі, самотньої жінки, закоханої до нестями. Нечасто зустрінеш психологізм такого високого ґатунку, життєву філософію та тонку детективну лінію.
Після "Солодкої Дарусі" авторка не розчарувала, а розкрила для мене ще одну грань свого діамантового таланту.

Хочу написати хоч кілька рядків рецензії на всі прочитані книжки. Але тут здивовано зрозуміла, що пам'ятаю сюжет цієї книжки якось нечітко. Але раз четвірка - значить варто читати.
Пам'ятаю тьмяне приміщення книгарні. Полицю з україномовними книжками. Якісь трохи потріпані білі книжечки в м'яких обкладинках. Серед них - "Щоденник страченої".
Захоплене читання в маршрутці по дорозі додому.
Відкладені в довгу шухляду університетські справи.
Читання до четвертої ранку. Закрита на останній сторінці книжка. Чиста совість.
Я залишилася вдома й не пішла того дня на заняття - мала поважну причину: читала цікаву книжку й не виспалася.
І думаю, що перечитаю. Хочеться пригадати, що ж мене так захопило.

Вже по тому, як книгу прочитано і переварено я скажу шо це не серйозна література.
Але почуття, про які написано, дуже серйозні. І болючі.

Але як то кажуть - "кожен сам собі лікар". І головна героїня лікар не дуже крутий. Бо всунула голову вона у роман з одруженим (ну як сьогодняшня, їй-бо). І, як то кажуть воно буває часто, все тяглося роками-віками, аж поки не вибухнуло одним прекрасним дньом бідою. Хтось когось стрілив. Хтось чуть не вмер. А потім на тобі - живуть уже разом.

Фаїна Раневська казала: "Все сбудется,стоит только расхотеть"... Так і є. Колотять тепер ці колишні любовники гоголь-моголі одне одному. Без пристрасті. З любов"ю, але ну його на фіг таку любов, якщо вона все шматує-крушить-і-чавить на своєму шляху.

Форма твору добра. І подача хороша. Тому мені сподобалося.

Протягом читання книги мене не полишало відчуття якоїсь штучності, натягнутості почуттів. Багато слів, багато метафор, порівнянь, ніби-то влучних красивих висловів, які можна виписати і... забути. Так само як і цю книгу. Напевне, це невдалий вибір для знайомства з Матіос, треба було почати з чогось іншого.
Що ми маємо? Жінка, онещаснена своїм коханням, долею всім на світі, страждає від кохання до чоловіка. Все. Крапка. До того ж страждає постійно, без перестанку і безнадійно, записуючи кожен порух свого серця. Чому мене це не зачепило? Я не знаю. Я не скажу, що я безсердечна, жорстка і не розумію почуттів закоханих, бо іноді можна почути, що "зрозуміти може лише той, хто кохав". Я все зрозуміла, але мені не сподобалась ця книга. Ні сюжет, ні емоції, які вона претендує викликати, ні виклад. Хоча я очікувала, що буде щось незвичайно, адже виклад у формі щоденника інтригує.
Завершення якесь ніби обірване, складалося враження, що треба було щось дописати, от щось і дописали. Останні сторінки байдуже пролистувала, та й не багато цим пропустила.