Щоденник страченої

— ...Мабуть, навіки завойованих жінок, які навіки завойованих територій, і справді немає,..

На прощання він запитав мене — таку ситу, ніби я побувала за весільним столом:
— Відчуваєш себе?
Я прислухалася до себе. Мене не було.
— Ні.
— Значить, ти щаслива.
— А коли щасливий чоловік? Коли він із жінкою?
— Не з кожною. Але якщо з тією, з якою хоче, — то щасливий.
— А ще коли?
— Коли не боїться.
— Іще?
— Коли ризикує.
— Ще?
— Коли стріляє. Рахує гроші. Здобуває владу.
— I жінку?
— І жінку.

Чоловік - короткочасна жіноча примха, яка з примхливої волі жінки стає її довгограючою проблемою.

Мій дім там, де мене чекають і хочуть, а як не чекають ніде, то я бездомна. Бездомна в оцих ось порожніх, хоч і нафаршированих усяким барахлом стінах.

Жінці важче позбутися власного життя через те, що жінка майже завжди залишається оберегом іншого життя. Того, котре вона дала.

Цікаво, людство засвоїло так багато знань, зробило винаходи, вивчило так багато слів, довчає Всесвіт - а не знає елементарних речей: не знає процесу розлюблення одною людиною іншої.

Жаль, що в природі не існує сховища, куди б можна викидати минуле, як радіоактивні відходи. Утилізувати, а далі частково трансформувати просто в сторонній досвід і не більше.

Душевну драму в повсякденному житті, на жаль, не вважають справжньою катастрофою.

..і тільки тоді я зрозуміла, що мені кришка, гаплик, the end, фініш, ґата, фертик і фініта одночасно.

Здається, мене живої нема. Є обтягнуте посірілою шкірою тіло і більш нічого.

Він заповзає всередину слизьким гадом і звиває собі кубло десь у ямці між грудьми.

* ..іноді страх спогадів сильніший від повсякденних страхів.

Усі чоловіки такі - вони роздягають жінку очима швидше, аніж вона встигне привітатися.

Люди, які відчувають одне одного без слів, - уже залежні навіки. Якщо вони самі про це собі не наважуються казати, їм скажуть інші.

* Людина - істота настільки дивна, наскільки незрозуміла. Інакше, навіщо б їй постійно вертатись в минуле - хай навіть лише безформними думками?

Я, звичайно, виборола би безумовну першість в умінні самокатуватися.

Навіщо люди шукають диявола? Ось він - ліворуч. Серцем називається.

Людина, а тим паче людина-жінка, не може мати більшого тоталітариста, гнобителя і ката, ніж вона сама.

Люди - це носії масок, а не облич. І незалежно, хто вони, де вони і з ким.
Маску можна зірвати, як присохлий до свіжої рани бинт, - силою болю. Або силою смерті.
За інших умов люди масок не зривають. Вони їх нашаровувають одна на одну - а згодом під ними ж, прибраними масками, задихаються.

Так-так, я боюся не минулого, а безодні, в якій воно помістилося.