Рай.центр

Перше, що здивувало - немає анотації.
Друге - ну зовсім немає анотації, відгуку, натяку на зміст книги.
Третє - з перших рядків - містика.
Четверте - ну капець, так це містика, чи не містика?
П'яте - щось я не зрозуміла, так Люба померла чи жива?
Шосте - ага, все таки містика.
Сьоме - так Люба жива, чи ні?
Восьме - чи можна так знущатися над читачем до кінця книги?
Дев'яте - гарний присмак, що залишився після прочитання твору ( ні, книгу не їла ;-) )
Така вона і є, ця Люко Дашвар. Третя книга, яку читаю і втретє розумію, що вона мене переграла. Ставлю п'ять.

Книга «Рай. Центр» для мене – знайомство з сучасною письменницею Люко Дашвар. Дуже захоплююча історія про життя студентів, яка переплітається з історичними подіями та політичними перепетіями.
Авторка дуже гарно описує сучасну Україну, яка страждає від «жирних» громадян, але зовсім не безнадійна коли існує така студентська «голота» з великим бажанням розвивати та покращувати свою державу.
Дуже симпатизує мені сюжет та структура твору. Немає нічого зайвого, усе гармонійно та чітко описується автором, не можливо викинути з книги ні одної сторінки, ні одного абзацу, та навіть речення. Повністю поринаєш у цю історію, та вже чекаєш щасливого завершення подій для головної героїні Люби, і раптом за кілька сторінок до кінця усе просто перевертається з ніг на голову. Ти починаєш згадувати всю історію, усі події та нюанси, щоб зіставити з різким поворотом у сюжеті. Це просто не вкладається у голові...
Люко Дашвар використовує дуже багато символів, завдяки яким підсилює загальне враження.
«…Не варто свої геніальні мізки вмикати винятково для внутрішнього користування і чекати гіпотетичного часу «Х», аби продемонструвати їх світові. Життя і є час «Х»…»

Книга все давно полюбившоїся авторки. І полюбившоїся не тільки мені, а добрій половині книгоманів.
Я обожнюю стиль Люко Дашвар. Вона вміє "рубати" правду-матку з плеча, цікаво заплутуючи сюжет і змішуючи його з містикою.
.
Київ. Троє друзів - Люба, Макар і Гоцик, які живуть в маленькій кімнатці і як можуть борються за свій кусочок щастя в мегаполісі. Чи влаштуються вони в житті, чи пощастить їм в коханні, чи доб'ються вони успіху ... і чи взагалі це найважливіше в їхньому житті? А може важливіше залишитися з чистою безгрішною душою? Бо тільки безгрішна душа зможе подачити козаків гетьмана Дорошенка, які пробудилися через 340 років.

Образ Люби пронизав увесь роман білою, як її довга спідниця, стрічкою. Для мене вона центр, точка відліку, приклад для наслідування. "З посмішкою по життю" - девіз Люби. ЇЇ внутрішній світ, то навгамовна енергія, радість, чистота, щирість. Цей клубок не можуть знищити ні втома, ні погане відношення господарів, у яких Люба працювала, ні біль. Де б вона не зявлялася, по собі лишала приємні відчуття у повітрі. Ця проста дівчина, як ніхто, уміла з надією дивитися у майбутнє, відчайдушно вірити у його красу, у те, що всього у житті можна досягти чесно, власними силами, а досягнувши не зрадити собі. Вже на човнику Люба зрозуміла просту істину: за будь-яких обставин потрібно залишатися собою, бо, якщо хоч раз зрадиш собі, оступишся, це може коштувати тобі життя. А мені так кортить побувати у тому космосі на Костянтинівській, пройтися деревяною підлогою, на якій реплять старі дошки, закурити разом з Макаром, Гоциком і Любою на веранді (хоч я й не курю), постояти під старою вишнею. І взагалі, ходити тими стежками, якими ходили вони, дихати тим повітрям, яким вони дихали. Та кімнатка і досі в моїй уяві. Здається, постукаєш у двері, і тобі відчинять...