Рецензия на книгу

• 

  KatyaSpivak15 января 2015 г.

  Образ Люби пронизав увесь роман білою, як її довга спідниця, стрічкою. Для мене вона центр, точка відліку, приклад для наслідування. "З посмішкою по життю" - девіз Люби. ЇЇ внутрішній світ, то навгамовна енергія, радість, чистота, щирість. Цей клубок не можуть знищити ні втома, ні погане відношення господарів, у яких Люба працювала, ні біль. Де б вона не зявлялася, по собі лишала приємні відчуття у повітрі. Ця проста дівчина, як ніхто, уміла з надією дивитися у майбутнє, відчайдушно вірити у його красу, у те, що всього у житті можна досягти чесно, власними силами, а досягнувши не зрадити собі. Вже на човнику Люба зрозуміла просту істину: за будь-яких обставин потрібно залишатися собою, бо, якщо хоч раз зрадиш собі, оступишся, це може коштувати тобі життя. А мені так кортить побувати у тому космосі на Костянтинівській, пройтися деревяною підлогою, на якій реплять старі дошки, закурити разом з Макаром, Гоциком і Любою на веранді (хоч я й не курю), постояти під старою вишнею. І взагалі, ходити тими стежками, якими ходили вони, дихати тим повітрям, яким вони дихали. Та кімнатка і досі в моїй уяві. Здається, постукаєш у двері, і тобі відчинять...

  1

  181