Диво

Великолепный по исполнению и увлекательный по сюжету роман украинского писателя Павло Загребельного пополнил мою личную копилку любимых исторических книг. Вообще этот период становления самих понятий Русь как государство, и русский как народ, очень интересен. То ли это у меня так в голове всё сложилось, то ли и в самом деле так обстоит, но такое ощущение, что до середины IX века Руси как бы не было. А потом вдруг и внезапно появились сразу уже в статусе городов Киев и Полоцк, Новгород и другие города-княжества, и пошла-поехала по истории Русь. Наверное отсюда этот интерес к совершенно проходной серии книг ВЕДУН Александра Прозорова, из которой прочитано около половины, наверное отсюда же был нереализованный интерес к серии книг Юрия Петухова, и была серия «Трое из леса» Юрия Никитина, прочитанная наполовину... И, конечно же, трилогии Василия Григорьевича Яна и Валентина Дмитриевича Иванова, которые давно пора перечитать!

Основной темой в романе являются события времён крещения Руси князем Владимиром, и первые годы и десятилетия после этого эпохального и одновременно трагического для Руси события. Но вообще действие романа происходит в трёх временных отрезках — середина 60-х, 41-43 гг. XX столетия, и конец IX – первая треть X вв.
Главных героев в романе несколько. В древнем мире это мастер-каменотёс и архитектор-самоучка, построивший знаменитую киевскую Святую Софию (в романе автор называет его аж тремя именами сразу — русским рождённым именем Сивоок, крещёным именем Михаил и болгарским Божидар), и это князь Ярослав, который известен более всего с приставкой Мудрый.
В военные годы это отец и сын Отава — отец, Гордей, известный историк, специалист по истории древнего мира в целом и по истории христианского искусства в частности; и немецкий профессор-историк и по совместительству фашист и штурмбанфюрер Адальберт Шнурре, оппонент профессора Отавы с довоенных ещё времён.
А в 60-е это наш повзрослевший и ставший учёным Борис Отава, и художница Тая, Таисия…

Соответственно мне более всего интересно было читать про времена древние и славные, тем более, что Павло Загребельному отлично удались сцены из жизни древнего Киева, Новгорода и других городов и мест. Очень интересно изложены страницы становления князя Ярослава, начиная с детского болезного возраста и заканчивая временами, когда он уже носит приставку Мудрый. При этом автор создаёт не клише князя, а даёт нам его во всём процессе роста и становления, со всеми его военно-политическими метаниями и ошибками, любовями и браками, предательствами и подлостями — в общем князь получился вполне настоящий, реальный.
Жизнеописание судьбы Сивоока-Михаила-Божедара не менее интересно, тем более, что автор умело ведёт его по сценарию и сюжету, не скупясь на всякие боковые веточки событий и крючочки происшествий и приключений. Тем не менее, роман совсем не кажется ни приключенческим, ни развлекательным; как по мне, так он больше напоминает попытку восстановить страницы истории, ускользнувшие от летописца во всех деталях и подробностях, это скорее попытка исторической реконструкции, художественное изложение исторической гипотезы... Впрочем, я совсем не специалист и могу сильно ошибаться :-)

Переплетённые в единое целое страницы древнего мира с главами военного времени и главами современности, создают единое стройное полотно настоящего исторического романа — великолепного по исполнению и увлекательного по сюжету.

...коли вже є в тобі обдарованність, то вже ти не належиш собі, а світові.

Роман, який читається важкувато, але коли дочитуєш останні сторінки розумієш, що хочется продовження. Форма ще не вдосконалена, автор тільки розписується, тільки формує свій власний стиль. Подекуди важко було продиратися крізь зарості історичного екскурсу в минуле. Надвзичайно цікаво будо читати любовну лінію Отави.
Дуже багато думок виникає щодо цього роману, але вони надто невпорядковані, нелінійні, як і сам твір. Можу з певністю сказати, що дітям у школі потрібно подавати уривки найбільш промовисті, з описами собору, любовної лінії роману.
Обов'язкового його перечитаю ще.

«Диво». Я дивуюся, як я міг так довго мимоволі уникати зустрічі з цією книгою. Початок роману, наче відносить читача на вершину гори, з якої поволі сходить туман, наче чотири міста-світи розкинулись у підніжжі гори. Автор дарує нам зір яструба і ми літаємо світами і ерами. Із сухої гілки княжого бору спостерігаємо за пригодами Сивоока. З куполу Софійського собору - за окупацією Києва німецькими військами. І кожен світ наповнений життями, які палають, пролітаючи сторінками книги. Можливо, мої враження трохи упереджені, адже це я вперше читав роман в якому описувалися події доби Київської Русі. Це була та книга, яка не залишає тебе за письмовим столом чи на канапі. Вона миттю жбурляє тебе посеред галасливих вулиць древнього Києва, Константинополя, на пасовиська до могутніх турів, у незаймані дрімучі ліси.

Роман Павла Загребельного "Диво" — хороший, глубокий и сильный. Но меня эта книга не зацепила. Язык автора излишне тяжеловесный, хотя и богатый. Из плюсов хочу отметить прекрасно проработанный исторический фон. Но классик советской литературы серьёзно подходит к таким вопросам. Это не автор ромфанта.
Главный герой талантливый живописец Сивоок. Отчего-то хочется называть его именно этим красивым языческим именем, данным от рождения. С раннего детства герой познал насилие, унижение и рабство. Насильственная христианизация населения сломала много жизней. Кто был истинным христианином и человеком? Люди, которые убивали себе подобных только из-за другой веры? Византийский император, Василий Болгаробойца, приказавший ослепить многих людей? Ярослав, боровшийся за власть до последнего? Или язычник Сивоок и его дед Родим. Оба были добрыми, одарёнными и умными людьми.
В книге остро поднимается тема искусства и истинного творца. Всем известно, что Ярослав Мудрый построил Софийский собор в Киеве. Но имена истинных творцов затерялись в веках. Этот роман — гимн красоте, природе, живописи, язычеству, искусству и простому народу.
Что не понравилось, так это линия внебрачной дочери Ярослава. В это совершенно не поверилось. Многие персонажи были лишними, а последние строчки вызывали недоумение. И это диво? Для меня диво было немного в другом. Самыми интересными были первые двести страниц. Но теперь я окончательно убедилась, что Загребельный не мой автор. А жаль.

Роман сложный. Для неподготовленного, а тем более привыкшего к экшену, приключениям и прочим динамическим сюжетам читателя он с большой долей вероятности окажется скучным, громоздким, затянутым, занудным.

Роман необычный. Потому что несколько сюжетных линий, между которыми пропасть почти в тысячу лет. Да они связаны общей идеей, но никак не влияют друг на друга. Поэтому непросто понять, зачем автору понадобилось строить такую внушительную конструкцию.

Роман монументальный. И это прекрасно. Историческим в классическом понимании его назвать нельзя. Но автор проделал колоссальную работу по части фактического материала. И отвлечённые (казалось бы, но нет!) исторические пассажи — прекрасны и безупречны. Загребельный мастерски детализирует жизнь прошлого, не оставляя воображению читателя никакой работы. Писательское мастерство высокого уровня.

Роман фундаментальный. Ибо количество поднимаемых вопросов зашкаливает. Конечно, на первом месте творец и искусство во всех ракурсах и дискурсах. Также обсуждается и социально-психологическая проблематика: особенно в разрезах «человек и государство», «трагедии властителей и простых людей». Достаточно места уделено религии. Особенно в контексте идеологического столкновения язычества и христианства. Есть в романе и любовь, и высокомерие, и тщеславие, и долг, и много-много чего ещё — всего сразу не упомнишь. Многогранность тем поражает и восхищает.

Роман интересный. Потому стилистически выверенный, написанный красивым языком. И потому что главный герой — не тривиальный. Великий человек, имя которого история не сохранила, но он сам живёт в каждом из нас. Герои других частей не так привлекательны, но в них горит тот огонь, который пылал в безымянном творце Софии Киевской.

Роман неожиданный. Ибо концовка его — шедевральна. Только последние строки книги раскрывают суть идеи автора, завершают тщательно собираемую мозаику глав в одно законченное диво.

Роман знаковый. Пожалуй один из сильнейших романов второй половины ХХ века в украинской литературе.

Обожнюю історичні романи Загребельного, хоча й читаються вони довго й важко. Але вони завжди насичені багатьма цікавими історичними подіями та фактами. Й навіть якщо ці факти мені були відомі, він їх вміє подати так, що я читаю з замиранням подиху.

Там, коло вогнищ, нещасні рвалися з рук воїнів, благали пощади, проклинали своїх мучителів, погрожували, а неквапливі кати з спокійною діловитістю діставали з вогню розжарені мечі й вила і штрикали ними болгарам у вічі, палили очі старим воїнам і молодим новобранцям, позбавляли зору і тих, хто вже набачився на дива сього світу, і тим, хто не встиг намилуватися Hi небом, ні горами, ні ріками, ні вродливими дівочими лицями. Та чи й може людина надивитися, намилуватися коли-небудь на світі?

Багато днів точилася нелюдська розправа в долині Стру-мешниці, Василій віддав катам чотирнадцять тисяч болгар, сто сорок чотири сотні воїнів Самуїла було осліплено, і на кожну сотню приділено одного одноокого поводиря, і сліпі, виючи від нестерпного болю, бо немає тяжчого і дикішого болю для людини, аніж біль від осліплення, розбігалися по горах і долах, частина однооких утекла від своїх сліпих побратимів першої ж ночі (вдень вони втікати боялися, ще не могли призвичаїтися до того дивного стану, коли сто дивляться на тебе серед білого дня і нічого не бачать, тому вибрали для втечі темну ніч), а сліпі, позбавлені помочі, гинули в чорториях, забрідали в непрохідні дебрі, вмирали від голоду й спраги, неспроможні знайти воду, вмирали від ран, від спеки, від диких звірів, бо були безсиліші за малих дітей і не вміли захиститися навіть від бродячого пса, сліпі розходилися далі й далі, наганяючи жах на всю Болгарію, вони минали рідні домівки, невпізнані й нещасні, одні й геть,не відали, куди й за чим прямують, інші заповзялися відшукати в своїй вічній пітьмі царя Самуїла, сподіваючись, що, може, він їх прихистить, пригорне, порятує.

Я агностик, тому завжди з задоволенням читаю книги, які показують істинний прихід християнства, насадження релігії кров"ю. І чим більше я про це читаю, тим більшу ненависть відчуваю до релігії, й те, як спотворили істинні вірування нашого народу, що ріднили нас з божественним - природою. Ніщо не має на своєму рахунку стільки смертей, як релігія.

Саме релігія змінила цінності людини, змінила відношення до багатства. Тепер правлять світом цінності не духовні, а матеріальні.

• Бога вам треба нового, - поважно мовив Какора, -християнський бог всі серця схиляє в довірі.
• Маємо своїх богів. Од предків дісталися нам боги, інших не бажаємо.
• Християнського бога славить цілий світ, - потягуючи смачне питво, послане, далебі, не християнським богом, просторікував Какора, - луна розходиться між морями й лісами. А ви сидите в своєму городі й не рипаєтесь.
• А що нам?
• Багатства нового б набули.
• Маємо свого досить.
• Срібла-золота, дорогих паволок, сосудів.
• Маємо все: ліси й води, золото й срібло, хліб і м'ясо, рибу й мед, повітря здорове, земля родюча, ліс медоплинний, води прозорі, жони гарні, мужі вмілі, коні швидкі, корови молочні, вівці вовнисті. Чого нам ще?
• Ну, «чого», - запихаючись копченим вугрем, казав Какора, - людина повинна бути людиною, як купець купцем.
• От і лишайся, а ми теж лишимося самі собою.

Релігія спонукає йти брата на брата, сина на батька...

На жаль, єдине, що вдалось пронести через часи, відноситься до релігійних надбань - церкви, собори, ікони, фрески, книги. Релігія інших надбань не пожаліла. Прикро, що людям доводиться віддавати у всі часи свої життя за збереження цих надбань. Але лише так ми можемо зберегти хоча б частину себе, своєї історії.

• Головне, - казав йому Агапіт, - це загнуздати в догмати віри твою дику варварську душу. Бог ловить тебе на барву, а ти повинен навчитися вловлювати в барві бога. Уникай у мистецтві всього, що в житті не є прекрасне, бо тоді природу можеш представити зогидженою, а ти повинен прославляти досконалість божого творіння. Лапка ж не може бути досконалістю, отож уникай всього, що поза хвалою Всевишньому. Дано людині землю і небо, дерева і квіти, води і трави, чотири пори року - і кожна прекрасна, дано різну погоду-і кожна прекрасна.
• Ага, - відповідав йому Спвоок, - а коли ііа холодну погоду я роздягнений?
• Про тебе не йдеться. Не тобі слугує високе вміння, а богам. Бо й що ти є? Нікчемність! Пам'ятай, завжди було й буде так: люди роблять, а слава - богові.

На привеликий жаль, дохристиянських надбань не повернути. Але дещо в наших традиціях живе досі, таки не дозволивши релігії знищити істинність цих ритуалів

• Отець твій палив наші храми, а богів кидали в озера й ріки, щоб спливли за водою. Та вони не спливли, а сіли на дно і стануть чорнодубом, згодом, слушної години, виринуть і знов запанує рідна ріднизна, затям собі, князю. Все можна змінити: доми, одягачку, воям дати іншу зброю, напхати пельку заморськими наїдками й напитками, та душу народові не виймеш, не вставиш йому іншу, чужу. Не вдалося це зробити князеві Володимиру, не вдасться й тобі. Як приходила з веснянками до нас весна, так і приходитиме, як зустрічали ми в грищах сонцеворот, то й зустрічатимемо, і клечання для наших богів приноситимем зелене, і писанками тішитимуть зір наші діти.