Рецензия на книгу

• 

  svetaste

  30 апреля 2015

  Обожнюю історичні романи Загребельного, хоча й читаються вони довго й важко. Але вони завжди насичені багатьма цікавими історичними подіями та фактами. Й навіть якщо ці факти мені були відомі, він їх вміє подати так, що я читаю з замиранням подиху.
  

  
  А то були дивні, каламутні часи. Часи, коли люди дозрівали швидко, старіли рано, часи, коли чотирнадцятилітня королева наказувала задушити вночі свого шістнадцятилітнього чоловіка (застарий для неї) і сама приходила в темну спальню, стояла на порозі в довгій лляній сорочці, тримаючи високо над головою свічку, присвічувала своїм слухняним челядницям, які чинили розправу, скору і нещадну, і тупотіла ногами: «Швидше! Швидше! Швидше!» То були часи, коли одинадцятилітні єпископи посилали бородатих місіонерів звойовувати для жорстокого християнського бога нові терени, замешкувані дикими поганинами, і, суворо суплячи свої ріденькі бровенята, погладжували золоті панагії, прикрашені сапфірами і діамантами, слухали, скількох непокірних убито, спалено живцем, утоплено, порубано і скількох упокорено.
  
  То були часи, коли ніхто нікому не вірив, коли вчорашній союзник, одержавши заплату, сьогодні виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на хресті перед іншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю, відрубував мечем голову тому, з ким тільки-но замирився.
  Чи була тоді любов у тому темному і понурому столітті? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так і зосталася непростеженою і непоміченою, і жоден літописець або хронограф не занотував нічого світлого, ніжного, людяного, а тільки кров, руїни, зради, підступи.
  
  
  

  Там, коло вогнищ, нещасні рвалися з рук воїнів, благали пощади, проклинали своїх мучителів, погрожували, а неквапливі кати з спокійною діловитістю діставали з вогню розжарені мечі й вила і штрикали ними болгарам у вічі, палили очі старим воїнам і молодим новобранцям, позбавляли зору і тих, хто вже набачився на дива сього світу, і тим, хто не встиг намилуватися Hi небом, ні горами, ні ріками, ні вродливими дівочими лицями. Та чи й може людина надивитися, намилуватися коли-небудь на світі?

  Багато днів точилася нелюдська розправа в долині Стру-мешниці, Василій віддав катам чотирнадцять тисяч болгар, сто сорок чотири сотні воїнів Самуїла було осліплено, і на кожну сотню приділено одного одноокого поводиря, і сліпі, виючи від нестерпного болю, бо немає тяжчого і дикішого болю для людини, аніж біль від осліплення, розбігалися по горах і долах, частина однооких утекла від своїх сліпих побратимів першої ж ночі (вдень вони втікати боялися, ще не могли призвичаїтися до того дивного стану, коли сто дивляться на тебе серед білого дня і нічого не бачать, тому вибрали для втечі темну ніч), а сліпі, позбавлені помочі, гинули в чорториях, забрідали в непрохідні дебрі, вмирали від голоду й спраги, неспроможні знайти воду, вмирали від ран, від спеки, від диких звірів, бо були безсиліші за малих дітей і не вміли захиститися навіть від бродячого пса, сліпі розходилися далі й далі, наганяючи жах на всю Болгарію, вони минали рідні домівки, невпізнані й нещасні, одні й геть,не відали, куди й за чим прямують, інші заповзялися відшукати в своїй вічній пітьмі царя Самуїла, сподіваючись, що, може, він їх прихистить, пригорне, порятує.

  
  

  Я агностик, тому завжди з задоволенням читаю книги, які показують істинний прихід християнства, насадження релігії кров"ю. І чим більше я про це читаю, тим більшу ненависть відчуваю до релігії, й те, як спотворили істинні вірування нашого народу, що ріднили нас з божественним - природою. Ніщо не має на своєму рахунку стільки смертей, як релігія.
  

  
  «Не думайте, що я прийшов послати впокій на землю; не прийшов я послати впо-кій, а меч». (Євангеліє від Матфея, 10, 34.)
  
  ...тому богові першою вклонилася баба нинішнього князя Київського, а жінка була підступна й неправа. Бо як прийшли до неї посли з нашої Деревлянської землі та поспитали, чи не піде вона за князя нашого Мала, то не відмовила вона чесно, а обсипала їх хитрощами, мовляв, люба мені ваша річ, мужа мого мені вже не воскресити, та хочу вас завтра перед людьми своїми поштувати, а сьогодні вертайтеся в лодью свою, і ляжте в лодьї, й величайтеся, а як вранці пошлю по вас, то скажіть: «Не поїдемо ні на конях, ні на возах, ні піші не підемо, несіть нас у лодьї». І так і сталося, і понесли їх у лодьї в княгинин двір і вкинули разом з лодьєю в глибоку яму, яку викопали за повелінням княгині. А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою і поспитала: «Чи добра вам честь?» А потім звеліла засипати дерев-лянських послів землею.
  

  Саме релігія змінила цінності людини, змінила відношення до багатства. Тепер правлять світом цінності не духовні, а матеріальні.
  

  
  

  • Бога вам треба нового, - поважно мовив Какора, -християнський бог всі серця схиляє в довірі.
  • Маємо своїх богів. Од предків дісталися нам боги, інших не бажаємо.
  • Християнського бога славить цілий світ, - потягуючи смачне питво, послане, далебі, не християнським богом, просторікував Какора, - луна розходиться між морями й лісами. А ви сидите в своєму городі й не рипаєтесь.
  • А що нам?
  • Багатства нового б набули.
  • Маємо свого досить.
  • Срібла-золота, дорогих паволок, сосудів.
  • Маємо все: ліси й води, золото й срібло, хліб і м'ясо, рибу й мед, повітря здорове, земля родюча, ліс медоплинний, води прозорі, жони гарні, мужі вмілі, коні швидкі, корови молочні, вівці вовнисті. Чого нам ще?
  • Ну, «чого», - запихаючись копченим вугрем, казав Какора, - людина повинна бути людиною, як купець купцем.
  • От і лишайся, а ми теж лишимося самі собою.

  
  
  
  А що додалося? Сонце так само сходить і заходить, і трапа росте, і листя шелестить, і звір спішить до водопою, і мати годує дитя…
  Але люди обростатимуть невпинно новими речами, новими предметами, нав'язаними їм чужою волею, встановленими кимось угорі невідомо навіщо, люди задихатимуться від тих предметів, самі перетворяться па предмети бездушні й скам'янілі, як ті жінки Содома і Гоморри - на соляні стовпи. Речі знищать колись людину. Поки їх мало - людина їх любить, прикрашає, вони слугують людині й не заважають, а, навпаки, помагають жити. Потім їх стає надмірно багато. Робити речі не стає часу. Прикрашати - й поготів. Мистецтво зникає. Воно відходить на узбіччя, в глибини минулого, а з ним відходить і час, і людина лишається самотня на березі океану вічності, і гори непотрібних, безглуздих речей громадяться навколо неї.
  
  

  Релігія спонукає йти брата на брата, сина на батька...
  

  
  «Бо прийшов я, щоб поставити чоловіка різно проти батька його, й дочку проти матері її, й невістку проти свекрухи її». (Євангеліє від Матфея, 10, 35.)
  
  Вдосвіта Гліб виїхав, ще темрява стояла надворі, накрапав холоднуватий, мовби привезений північною невістокі, дощик, Ярослав молився в церкві й подумав ще про те, як то негоже вчинив молодший брат, що на дорогу навіть не прийшов уклонитися богові. Чи тільки тому, що боявся ще раз зустрітися з братом-відступником, яким вважав Ярослава? Та хай.
  

  На жаль, єдине, що вдалось пронести через часи, відноситься до релігійних надбань - церкви, собори, ікони, фрески, книги. Релігія інших надбань не пожаліла. Прикро, що людям доводиться віддавати у всі часи свої життя за збереження цих надбань. Але лише так ми можемо зберегти хоча б частину себе, своєї історії.
  

  
  Чи то не велика брехня історії? Може, під тиском примітивних головорізів згинули безцінні скарби людського духу, а нащадкам лишилася тільки хвала й слава, якою оточили себе завойовники; що ж було колись, так ніхто й не знає, хто були ті люди, що пиляли над Нілом твердий камінь Мокатама, тягали його через ріку і складали в рукотворні гори-піраміди? Може, то їхній відчай, і їхнє горе, і їхня пам'ять на землі - оті піраміди? Може, то знак наступним поколінням, які повинні відчитати все, сховане в строгих лініях поставлених на краю пустині мовчазних кам'яних гробниць?
  Ніхто не знає. Так через тисячу років говоритимуть і про його землю. Зберуть цілі сховища з грецьких книг, напишуть ще тисячі своїх книг, так наче від кількості книг залежить кількість правд. Правд завжди буде мало і для їхнього затямлення й висвітлення треба дуже мало книг і писань. Може, десь вині останній на його землі мудрець, такий як дід Родим, збирав дбайливо скарб берестяних грамот і збитків, списаних старовинним письмом русів, де перша літера була П - поле, правда, путь, а може, перша літера була Ж - життя, жито - і мала кшталт предивного еліпса, як зернина, як сонце, як місяць, як дитяче личко або жіноче око? Але все буде понищено й попалено на догоду новому богу.
  
  Волю могло дати саме тільки мистецтво, але й тут заковували його в залізні регули обмежень.
  

  • Головне, - казав йому Агапіт, - це загнуздати в догмати віри твою дику варварську душу. Бог ловить тебе на барву, а ти повинен навчитися вловлювати в барві бога. Уникай у мистецтві всього, що в житті не є прекрасне, бо тоді природу можеш представити зогидженою, а ти повинен прославляти досконалість божого творіння. Лапка ж не може бути досконалістю, отож уникай всього, що поза хвалою Всевишньому. Дано людині землю і небо, дерева і квіти, води і трави, чотири пори року - і кожна прекрасна, дано різну погоду-і кожна прекрасна.
  • Ага, - відповідав йому Спвоок, - а коли ііа холодну погоду я роздягнений?
  • Про тебе не йдеться. Не тобі слугує високе вміння, а богам. Бо й що ти є? Нікчемність! Пам'ятай, завжди було й буде так: люди роблять, а слава - богові.

  
  
  

  На привеликий жаль, дохристиянських надбань не повернути. Але дещо в наших традиціях живе досі, таки не дозволивши релігії знищити істинність цих ритуалів.
  

  
  

  • Отець твій палив наші храми, а богів кидали в озера й ріки, щоб спливли за водою. Та вони не спливли, а сіли на дно і стануть чорнодубом, згодом, слушної години, виринуть і знов запанує рідна ріднизна, затям собі, князю. Все можна змінити: доми, одягачку, воям дати іншу зброю, напхати пельку заморськими наїдками й напитками, та душу народові не виймеш, не вставиш йому іншу, чужу. Не вдалося це зробити князеві Володимиру, не вдасться й тобі. Як приходила з веснянками до нас весна, так і приходитиме, як зустрічали ми в грищах сонцеворот, то й зустрічатимемо, і клечання для наших богів приноситимем зелене, і писанками тішитимуть зір наші діти.

  
  

  Коли я ще була школяркою, то на уроках історії нам розповідали про історичних постатей в основному з двох сторін, або оцінюючи їх як військових діячів, або оцінюючи їх мудрість, виходячи з того скільки було зроблено для релігії. І я вірила вчительці й книжкам з історії. І лише художня література мені поступово відкривала очі на ціну тої мудрості.
  

  
  

  • Голод і мор однаково ніхто не зможе збороти, - мовби виправдовуючись, проговорив роздумливо Ярослав,- зате завжди можна винайти спосіб дати пригніченим душам що-небудь, чим би вони могли пишатися. Роз'єднаність колишня ставала на заваді великим ділам, тепер зібрано докупи всі наші землі, весь народ може скупчити свої зусилля, свою працю, а найліпше для них застосування - це спорудження й творення знамен державних. Відкрити житниці й нагодувати тисячу голодних ротів, вимостити посеред трясовин дорогу до Києва, щоб везли па торжища й на міну харч і хутра, мед і віск, а чи поставити посеред багна золотосяйний храм, проклавши до нього лиш вузьку стежечку, але вознісши той храм над усім світом у пишноті й сяйві? Хто як хоче, а я вибираю храм, і кожен на моєму місці мав би зробити так само, якби бог нагородив його мудрістю.
  • А коли в людині й хижі немає, щоб сховатися від зимової стужі? - ледь чутно поспитав старий.
  • Коли в людини є хижа, вона повинна будувати храм. І коли немає хижі-теж повинна будувати храм, - твердо відповів Ярослав.
  • Вважаєш себе мудрим, а ти тільки жорстокий, та й годі.
  • А що таке мудрість? Це правда. Правда ж милостивою не буває. Вона тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всі віки і всі народи там описані, скрізь було багато жорстокості, але тільки вона доводила народи до розквіту. Завжди, щоб держава могла розквітати й піднятися вище за всіх, народ повинен згодитися на деякі пожертви й нестатки. Сам він на це ніколи не піде, його треба примусити.

  
  
  
  Смальту варили довго, багато людей перепробував Сивоок на тому ділі, йшли до нього охочі, босі, без шапок, бідні, обідрані, несміливі, він учив їх, працював разом з ними, жив з ними в нужді й клопотах, розповідали вони йому про нужду ще більшу, про те, як було голодно колись, а ще голодніше стало нині, бо все поглинає церква, люди кинули поля й борті, пішли на будування, а тим часом їхні хижі десь валяться, заростають бур'яном поля - і що то буде, що ж то буде? Навіть у часи ліпші хліб вживано не щодень, а тепер тільки й бачили що ріденьку затірку, та капусту, та ріпу. Сіль була розкошами, її не клали в страву, а лизали грудку по обіді, про м'ясо й не згадувано. Сивоок ділив на всіх своїх помічників і ту належність, що йому припадала від князя, але розумів, що, нагодувавши десятьох, однаково не нагодує тисяч. Повторювалося те саме, що бачив багато літ у Візантії: чим більше й розкішніше будовано, тим біднішим і обдертішим ставав народ довколишній, бо все мав винести на своїх плечах, своєю працею, своїми нестатками й обмеженнями заплатити за пиху і славу божу.
  

  Ось така вона ціна віри в християнського Бога, що примушує за нього страждати, вмирати, але повсякчас віками вихваляти.

  7 понравилось

  6

  1,4K