Fort comme la mort

Навіть не знаю коли та звідки у мене з'явилась ця книга. Але за кілька років нарешті прийшов її час. Тож я її прочитала. Але сказати, що я у захваті, я не можу. Чому? Ну я взагалі не люблю класику, точніше я її не завжди розумію. Можливо, ще не доросла, або ж таке чтиво не для мене. Ну що ж? Книга про художника, який закоханий у графиню, і вона ніби відповідає взаємністю. Але справа в тому, що вона заміжня. І цей художник - друг сім'ї і вони зустрічаються таємно. Через це художник не одружується. Але графиня з кожним роком не гарнішає. І тут на сцену виходить її донька, яку художник знав ще маленькою. Але яка жила з бабусею, яка померла. І художник бачить у ній графиню, але молоду та вродливу. І ніби закохується, але потім розуміє, що і далі кохає графиню. А дівчина нагадує її такою, як вонабула кохи він тільки у неї закохався. А графиня у цей час починає сприймати свою доньку як суперницю. Адже раніше всі захоплювались нею і її красою. А тепер захоплюються дочкою та ще й порівнюють із нею молодою. Мені все здалося дуже заплутаним, тому і не сподобалось. Але це тільки моя думка.

Книга великого французского классика не открыла мне каких-то новых истин, но не скажу, что чтение было скучным. Поначалу меня впечатлила глубина описаний чувств и то изящество языка, которое позволяет так метко выбирать слова, словно они выходят из твоего подсознательного невыраженного. Однако ближе к концу я уже привыкла к прекрасному стилю, и наслаждаться всем стала меньше.

Думаю, книга мне не совсем по возрасту. Когда ты молод, можешь лишь в теории представить, как ужасно осознавать приближающуюся старость. Герои же только и делали, что жаловались, страдали, молились Богу и сходили с ума по этому поводу. Я могу ещё понять художника Оливье Бертена - под конец жизни его творчество стало никому не нужным, он так и не завёл семью и вынужден страдать от невозможной любви, ожидая одиночества на смертном одре. Но его любовница, замужняя светская дама Ани Гийоруа, которая мечется из-за увядшей красоты, завидует своей молодой прелестной дочке, не вызвала у меня симпатий. Неужели человек может настолько зависеть от мнения света, чтобы перейдя за порог зрелости прожить остаток жизни в страданиях о том, что ей больше не восхищаются?

В целом, осталась довольна и жду продолжения знакомства с автором. Тем более что мне кажется, это не самый яркий и известный роман Мопассана, от других буду ожидать большего.