Кілька років тому я вже читала роман, основою якого була постать вбивці Степана Бандери Богдана Сташинського. Сергій Герман не розглядав убивство як таке, він досліджував тему права на кохання для вбивці і чи може це кохання спонукати відмовитися від певних поглядів. Ван Аарде копнув трішки глибше. Він спробував дослідити трансформацію звичайного українського хлопця (до того ж із родини націоналістів) у одного з найуспішніших агентів КДБ, а потім у втікача від своїх роботодавців. Автор спирався на матеріали відкритого процесу над Сташинським у 1962 році, але не переслідував на меті стовідсоткову достовірність. Адже що саме коїлося у голові Сташинського, що саме спонукало його до тих чи інших дій, знає лише він сам. Інші можуть лише здогадуватися. Але, як і у Германа, перед нами не упоротий кдбіст без краплі людяності, а людина, яка карається з того, що має зробити. Його внутрішні монологи та роздуми ілюструють, що навіть віруючий у правильність шляху, він сумнівається у необхідності призначених дій.
Імена героїв у романі змінені, але для тих, хто знайомий із історією, всі прототипи впізнавані. Мабуть символічно, що ім’я головного героя – Леонід Свобода. Ще тоді, коли читала «Інґе» мені було цікава подальша доля Сташинського, чи не пожалкував він про все. Але про це ми ніколи не дізнаємося.
6 понравилось
