Як зупинити час

байдуже, скільки століть ти прожив, - ти все одно живеш у рамках своєї особистості

Музика не входить - вона завжди всередині, вона збуджує емоції, про які ти сам не здогадувався.

Вічність складається з безлічі "зараз". Але як же жити в цьому теперішньому моменті? Як позбавитися привидів інших "зараз"? Простіше кажучи, як жити?

Історію не треба оживляти. Вона й так жива. Ми - це історія. Не політики та королі, а люди. Кожна людина - історія.

Взагалі, коли я бачу, як хтось читає, мені стає трохи спокійніше за наш світ. Особливо якщо це хтось, кого не чекаєш побачити з книгою.

У кожному з життів колись настає момент, коли ми розуміємо: там, за льодами, немає землі. Там тільки лід і більше нічого. А за ним — знов відомий нам світ. І що іноді треба подивитися на те, що просто перед тобою, та шукати тут. Шукати у людях, яких любиш.

Філософ Джордж Сантаяна ще у 1905 році сказав, що той, хто не пам'ятає минулого, приречений його повторити. І варто лише відкрити новини, щоб у цьому переконатися: історія моторошно повторюється, і двадцять перше століття стає новою версією двадцятих років. Людство не засвоїло урок.

У житті нічого не буває напевне. Невпевненість - це сутність існування у цьому світі. Мабуть, саме тому іноді хочеться повернути минуле - бо ми точно знаємо, як там було. Чи думаємо, що знаємо. Це наче давно знайома пісня.

Бути вчителем - це наче охороняти час та захищати щастя майбутнього світу, формуючи дитячий світогляд.

Кохання - той ще покидьок.

Люди, яких любиш, ніколи не помирають.

А плач одного малюка - відгомін плачу всіх малюків у світі, так само як кожен собака схожий на будь-якого іншого собаку.

"Моє життя - вир страшенних нещасть, більшість з яких так і не сталася".

Це все піаніно.
Ось у чому його небезпека.
Воно робить тебе людиною.

- Вирости або зламайся, - мовила вона на після першої затяжки. - Священний вибір.

Так, світ - театр,
Де всі чоловіки й жінки - актори.
Тут кожному приписаний свій вихід,
І не одну з них кожен грає роль.

Люди, которых любишь, не умирают никогда.
Это давным-давно сказал Омаи.
Он был прав. Они не умирают. Вернее, не умирают полностью. Они продолжают жить в твоем сознании. Так было всегда. Ты хранишь в себе их свет. Если память о них жива в тебе, они тебя направляют – так сияние давно угасших звезд помогает кораблям не заблудиться в незнакомых водах. Перестань их оплакивать, начни к ним прислушиваться, и у них достанет сил изменить твою жизнь. Они могут от многого тебя уберечь.