Теплі історії до кави

"Теплі історії до кави" я купувала разом з Теплими історіями до шоколаду і з Теплими історіями про дива, коханих і рідних - така смачна і гарна добірка, такі теплі назви і яскраві обкладинки! На жаль, тільки обкладинки і вийшли гарними. Щоправда, кажу поки про "історії до кави"

Дальше...

Я не полінилась і носила цю книжку 2 місяці в сумці - вдома якось не читалось, у транспорті не встигалось... Гігантський розмір див на 30 сторінок я здолала у черзі за документами по роботі - поєднати дві такі пусті речі ще треба вміти. І читати такі історії справді можна тільки у страшних коридоридорах сірих державних установ.

Насправді я не черства, не така вже й цинічна, я поважаю чужий час, захоплююсь, коли комусь вистачає сміливості видати книгу, право інших на свою думку і таланти. Тому - без жодного бажання кого небудь образити - поділюсь своїми думками.

Історії, в яких мав бути аромат цинамону та імбирю, гіркуватий присмак щойно звареної кави мають присмак дешевого напою на загубленій автозаправці десь на краю світу - занадто солодкі, без жодного запаху, який ти ковтаєш - кривишся - викидаєш одноразовий стаканчик і відразу забуваєш про цей момент.

Ті розповіді, де хоч трохи є сюжет, занадто короткі; де нема нічого - занадто довгі. Розповідь на дві сторінки, при тому що половина першої сторінки фото - це новий формат фастфудівської літератури? Не дотягує на доладний запис у блозі, а для фото в інстаграмі - забагато тексту.

"Теплі історії" про село - для тих недалеких романтиків, які ніколи того села не бачили (їздили в Карпати на вихідні - це не рахується) - повірте вже людині з досвідом. Скрізь кава, кава з молоком, кава лате, кава без молока, кава в джезві, кава в горнятку - а де історії? Сенсу нема, а на рецепти приготування кави книга теж не дотягує.

Рівень ідеальності зашкалює - всі дівчата тільки й те й роблять, що "читають, приймають ванни з ароматичною піною під стелю, дивляться смішні фільми і печуть коржики". Якщо виміряти "ванільність" цієї книги, яка не має жодного стосунку до романтики, теплоти і роздумів, то всі прилади луснусть від густоти занадто солодкого сиропу, який розлитий поміж сторінками. Скрізь тільки ідеальні принци з гітарами ("Лист до мами" -

знаєш, мамо у нього хороший смак на музику і шарфики

, тільки картаті ковдри, картаті скатертинки, картаті пледи; невимовно банальні і затерті, стереотипні і фальшиво-оригінальні сюжети, ідеї та порівняння, а ще назви - "Невідправлений лист", "Пелюстковий сніг" (це взагалі "найулюбленіша" історія - не знаючи напевно чи вагітна, дівчина відмовляється від мрії про Індію та йде з роботи).

А тепер я закінчую знущатись і кажу конкретно: історії - для дошкільнят (бо гарно листочки-пелюсточки-квіточки) і дівчат ніжного підліткового віку (років 12-13 - хоч і це вже може бути пізно). Історії перенасичені оцими солодощами, від яких аж млосно, вони відірвані від реальності. Коли ти читаєш книгу, ти хочеш впізнати себе, а тут персонажі тільки з котами-чаями-коржиками і кавою. Ні дорослого сенсу, ні дорослих переживань. Інфантильні мрії, сюжети погано знятих мелодрам і наївних дівочих серіалів. Чорновики шкільних творів.

До цього всього додамо не дуже доречно і правильно вжиті слова, кальки, не завжди зрозумілу побудову речень, і декілька пар помилок під час друку. Єдина розповідь, яка так сяк запам"яталась "Кава від Карлсона" - там був розумний хлопчик зі Львова. Хоча це вже більше претензії до редакторів та відповідальних за друк.

Висновок. Як кажуть наші сусіди поляки "Що занадто, то не здраво". Вірю, що є такі добрі і щирі люди, як автор книги, але ні їй, ні її історіям я не вірю. Ні краплі. І мені справді від того прикро. Бо правий був геній, що всі сім"ї щасливі одинаково, і тільки нещасні всі по різному. Описувати драми і конфлікти важко, для цього треба мати талант, але щоб описувати щастя - треба бути генієм.

Моя особиста оцінка - 2/10 - один бал за обгортку і просту українську мову, ще один бал за фото до історій (фото автора). Звісно, в книзі вони не найкращої якості, але фото хороші.

Замість післямови: Прошу вибачення, якщо я когось образила - повторююсь, такого наміру я не мала. Не мій стиль, не мій розмір, не до смаку. Певно, я забагато вже прочитала хороших книг і подорослішала давно.

Чоловікові, якого я люблю сильніше, ніж дорогу, книжки й вершкову каву разом узяті

"Эту книгу должна была написать я"- подумала я открыв книгу в одном уюном кафе неподалекот книжного магазина. Она настолько МОЯ, обо МНЕ и написана как будто мной, что я просто поражена. Невероятно теплые, такие львовские, укрытые теплым пледом и с запахом кофе небольшие рассказы талантливой молодой украинской писательницы. Сугубо украинские словечки ласкают слух, нарисованные образы всплывают перед глазами, в руках волшебно возникает чашечка кофе со сливками, а за окном тихо капает осенний дождик. Меня поразило даже то, что в книге оказался, да-да, рассказ с названием "Матушка", о жене священника :))))

Вообще названия у рассказов такие же теплые как и сама книга.

"Бабусин чай з липового цвіту" "Дощове лате" "Кавова пляма у старому записнику" "лате з ароматом блюзу" "Осіннє шоколадно горіхове лате" "Стамбульскі замальовки кавою" і таке інше.

Кстати, в книге написан ЖЖ Надежды

ЖЖ Художницы https://lh5.googleusercontent.com/-e1jh8pmoLFU/UGSf3_Xcl8I/AAAAAAAAChI/QxrFs1hcElE/s799/8sG8dTR86G8.jpg"> Всем ароматного кофе, теплого вечера и уютного пледа :)

Красиві і дуже душевні оповіданя. Про каву, про кохання, про українців, про тебе, про мене і просто про життя. Затишна і дуже позитивна книга. Звичайно ж вона пахне кавою, справжньою, натуральною. А ще я відчула аромат кардамону, кориці, ванілі.  Все, як люблю.

Одна із тих книг, які потребують періодичного перечитування. Адже читати про щастя, любов і злагоду - то так приємно.

Тут немає супер-героїв, які  володіють надзвичайною силою і рятують світ; не знайдете тут героїнь, які вражають неперевершеною красою, і в них закохуються всі підряд. Звичайні прості люди на сторінках цієії книги діляться своїми почуттями, подорожують, п'ють каву і чай, смакують шоколад і тістечка, і насолоджуються життям.

Кожен знайде щось тут своє, особливе, найближче до нього. Для мене виявилося  таким невеличке оповідання. Здається, що то я писала. Здається, що про мене. А може про когось із вас?

Нижче.

Достатньо. Тебе.

А знаєш, от зараз іду - і аніскілечки не страшно. Вкриваюся осінню, як рушником після душу. Все так, як має бути. І кроки такі тихі, спокійні, як тоді, коли я у плетених капцях сходжу нашими дерев’яними сходами вниз - заварити тобі чаю. Знаєш, так легко піддаватися маніпуляціям, страхам, легко ображатися і пересмикувати зміст, коли ти чогось дуже-дуже хочеш. І це щось стає настільки важким, що викривлює всі площини навколо, прогинає їх - і простір начебто починає сипати «знаками». Хоч насправді ніякі то не знаки, просто падають слоїки з полиць - стояли ж рівно, а тут їх так перехилили. Коли дуже-дуже чогось хочеш, то це щось, кажуть, перетворюється до ідола. І вимагає жертв. Переважно даремних. А ще це щось затуляє собою все навколо. Набуває ірреально великих розмірів і затіняє справжнє. А я зараз нічого не хочу. Мені всього достатньо. Оця безпідставна радість - моя улюблена, знаєш. Мене запитують, чому я не п’ю вина і чи це гріх. Я сміюся, бо як може бути гріхом те, що робив Ісус. Коли відповідаю, що це - посвята, яку усвідомлено прийняла, бо живу саме на перетині цього простору й цього часу, кажуть, що це така моя аскеза, і все наче зрозуміло. Але аскеза - це те, що робити важко. А це ж зовсім не важко. Я не відчуваю, наче втрачаю щось. Мені - ти знаєш - зараз усього достатньо. І ще подумалося, що свобода - то не пошук, не боротьба, не втеча і не протистояння. Свобода - це достатність. Я вірю, що людині для щастя достатньо Бога. І поки заварюю тобі чай, скажи мені, що ти думаєш, добре?