Месопотамія

Виявляється, думав я з розпачем, любов може бути нещасливою. Від неї може бути боляче, від неї може псуватися настрій. Хто б міг подумати, думав, хто б міг передбачити.

серце, серце,
хворе на лихоманку,
одужуй скоріше,
йди на поправку,
ще стільки пекучої любові чекає на нас,
ще стільки прекрасних трагедій
приховано від нас у відкритому морі.
серце, серце,
мені так радісно слухати,
як ти б'єшся,
схоже на лисицю -
пійману,
але не приручену.

Усім потрібна хороша робота, ніхто не любить роботодавців.

Нас убиває слабкість, яку ми тримаємо в собі, позбутись якої нам так шкода.

Любов-любов, - підхоплювала друга, - робила святковими її дні, коли зранку вона вибігала на площу, й чоловіки билися на ножах за право купити їй букет польових квітів.

Адже нічого у цьому житті не дається просто так, і за все потрібно платити. І оплачуючи солодку любов, ми зазвичай отримуємо лише сліди на воді, лише блакитну фарбу, розмазану по обличчю.

Як можна забути про тебе,
знаходячи сліди твоїх нігтів на передпліччі,
і як можна згадати твоє лице,
якщо ти завжди просила вимкнути світло?

..забуваєш, що все може легко й швидко змінитись. А одного разу саме так і стається. І ти не розумієш, а що ж змінилося. Де я помилився? І починаєш звинувачувати всіх навколо. Хоча ніхто, крім тебе ні в чому не винен. Починаєш робити дурниці, намагаєшся все виправити, намагєшся все забути. А як можна виправити те, чого немає? І як можна все забути? Ніяк. Не можна втекти від себе. Не можна втекти від своєї печалі.

Ніхто нічого не знає, ніхто ні в чому не розбирається, ми всі імітуємо знання, імітуємо почуття, живемо ілюзіями. Хоча платити за це все доводиться живими грошима.

Що важливіше, думав Маріо, усе віднайти чи все залишити? Добре, що завжди є вибір, думав він, добре, що все залежить від нас.