Цитаты из книги Ґудзик

З часом ми всотуєм одне одного відчайдушніше, ніби спраглі, адже починаємо розуміти, що жодна мить не повториться. Знаєш, із тим самим відчуттям я цілувала бабусині руки… Я завжди цілувала її — просто цмокала в щоку, а одного разу взяла її руки у свої — вони були теплі, в блакитнуватих венах і сіточці зморщок, із тоненькою пергаментною шкірою — й цілувала тільки тому, що раптом зрозуміла: їх скоро не буде! Мені було так страшно. Якби всі могли розуміти це — хіба ображали б одне одного? Хіба говорили б так багато, так складно й так… непотрібно? Слова, як тютюновий дим, що затьмарює спогади…

... зрештою, всі прагнуть тільки одного - любові, а інакше кажучи - визнання. Ці пошуки можуть завести куди завгодно - до тероризму, фемінізму, фашизму, будь-куди. Хто не хоче канути в безвість, але не має жодного таланту, прагне будь-яким чином заявити про себе. Якби Гітлера визнали справжнім художником, а Йосифа Джугашвілі не турнули з духовної семінарії, чи схотіли б вони довести світові своє існування таким жахливим чином? А чого бракувало тим брудним свиням, що послали на смерть (до Афганістану) безневинного Миколку з Луганська? Можливо, любові? Принаймні до Батьківщини...

Життя завжди здавалось мені випадковістю. Я й зараз вважаю, що треба благословляти лише один день, який розпочинається за вікном, і не замислюватись про два найближчих! Усе, що я вибудовувала у своїй уяві, було зруйноване в одну мить – затишний будиночок, подорожі, море квітів на підвіконні, бібліотека, зібрана з любов’ю, кіт і пес, картини на стінах, фільми, які хочеться дивитись у двох, музика, дощ, сніг, новорічні свята, камін, хрусткі простирадла й, звичайно ж, приємна важкість немовляти на перехресті рук… Нелегко усвідомлювати, що цього вже НЕ БУДЕ. Я й досі не розумію, звідки взялася сила прийняти це “не буде”. Адже мені доводилось зустрічатися з людьми, які не могли й не хотіли змиритися із цим і щороку чекали змін. Яких? Вони й самі не могли пояснити цього. У них від початку була закладене схема щасливого, безхмарного існування, й змиритися з тим, що у неї, як у прокрустове ліжко, не може вміститися реальність, - було вище їхнього розуміння. Я ж цитувала про себе слова Мандельштама, з якими він колись звернувся до своєї дружини: “А хто сказав, що ти ПОВИННА бути щасливою?!” Справді – хто? І невже щастя в тому, щоб усе життя “просвистати, мов соловей”