Карпатське танго

Оцінку книжці я понижувала поступово, з https://s.livelib.ru/img/icons/r45-green.png"> до https://s.livelib.ru/img/icons/r35-green.png">. Чим більше роздумувала після прочитання, тим більше розуміла, що «погарячкувала», що «Танго» не викликало тих, почуттів, на які розраховувала, і головний герой з карпатського хлопчика-розумника перетворився на якогось іноземного денді, та ще й підстаркуватого коханця у фіналі. От фінал і добив. Якщо я правильно зрозуміла розклад - то навіть огидно. Ну навіщо такі мексикансько-бразильські пристрасті на фоні українських смерек? Чи краще буде написати кубинсько-гондураські?

Задумка авторки мені зрозуміла - показати, як міняється (або ні) людина під впливом особливих обставин: місця проживання, спілкування з різними людьми, знайомства з чужими, іноді екзотичними культурами. І їй вдалося. Адже я до сих пір роздумую, змінився Андрій, чи ні. Чи, можливо, за кордоном він був одним, а в рідній країні ставав самим собою? Як інакше зрозуміти його відношення до Ізабель, його другого кохання на все життя (під великим питанням, до речі), яка по суті врятувала його, дала нове життя в прямому сенсі слова. Як зрозуміти, що за кордоном він ні разу не згадав про батьків, сестру, про свою бабцю. Ба, яка дала йому крила і навчила простої мудрості: — Передусім уникай тих людей, яким ти не подобаєшся і які говорять тобі неприємні речі. Люди, які гнітять тебе, це непотріб. Його треба викидати, наче сміття з хати під час прибирання. Життя стане чистішим і гарнішим. По-друге, вір у себе й вмій бути щасливим. І завжди всміхайся. — Ну-у-у, бабуню, то від настрою залежить. — Ти сам собі настрій. Вставай. — Бабуня бере мої плечі й відводить назад. Я виструнчуюся, наче балерун із телевізора. — Відчуваєш, як живіт тягнеться за спиною? А тепер усміхайся, гарно всміхайся, ніби щойно мене побачив. Я спочатку натягую усмішку на обличчя, та за хвилю відчуваю, як мене охоплює пустотлива легкість. На думку спадають смішні спогади, гарні картинки. Мені стає добре. Ми ходимо з Ба й усміхаємося без причини. — Ну й добре… — радісно кажемо в один голос.«

Починалося все гарно, і я просто цілі цитати виписувала. Люблю отакі історії, які про людей, про їхню душу, про наболіле. Взагалі, перша частина тут на впевнену п‘ятірку, навіть з плюсом, та й друга не відстає. Про життя в Радянському Союзі, навчання у Львові, перше кохання читати було захопливо. Андрій нічим особливо не відрізнявся, хіба що тягу до знань мав велику, і докладав чимало зусиль, йдучи до мети. Не по трупах, ні, все своїми силами і наполегливістю. Тому, що він попав у престижний медичний, хлопець завдячував звичайному випадку, так вступив по блату (представник райкому життя свого сина цінував, а Андрій врятував його не роздумуючи), але ж професія лікаря була заповітною мрією, але і недосяжною. А тут відкривалися не просто великі можливості, це було вікно у цілий світ.

Є в повісті особливий персонаж - Львів. Улюблене місто багатьох, в тому числі і моє. Якщо в нього закохуєшся, то це дійсно назавжди, бо є щось таке у ньому, що навіть і словами не передати, духовне, містичне, для кожного своє: «Пізніше я побачив багато різних міст, та Львів закарбувався в пам’яті особливим. Він не є помпезним, не душить своїм багатством. Він не є одноманітним. У ньому завжди можна знайти куточок, співзвучний твоєму настрою. Львів кожному дарує розкіш, майже недоступну в інших великих містах, – можливість залишитися собою.»

Що ми несемо у цей світ, і що забираємо з нього? Що залишаємо після себе, і що беремо в позику? Ніщо не минає просто так. Навіть наші життя. Сумна книга, драматична. Є про що подискутувати.

Дальше...

Оценку книге я понижала постепенно, с https://s.livelib.ru/img/icons/r35-green.png">. Чем больше размышляла после прочтения, тем больше понимала, что «погорячилась», что «Танго» не вызвало тех чувств, на которые я рассчитывала, и главный герой из карпатского мальчика-умника превратился в какого-то иностранного денди, да еще и пожилого любовника в финале. Вот финал и добил. Если я правильно поняла расклад – то даже отвратительно. Ну зачем такие мексикано-бразильские страсти на фоне украинских смерек? Или лучше будет написать кубино-гондурасские?

Задумка автора мне понятна – показать, как меняется (или нет) человек под влиянием особых обстоятельств: места жительства, общения с разными людьми, знакомства с чужими, иногда экзотическими культурами. И ей удалось. Я ведь до сих пор размышляю, поменялся Андрей или нет. Может за границей он был одним, а в родной стране становился самим собой? Как иначе понять его отношение к Изабелле, его второй и единственной, большой знак вопроса, любви, которая по сути спасла его, дала новую жизнь в прямом смысле слова. Как понять, что за границей он ни разу не упомянул о родителях, сестре, о своей бабушке. Ба, которая дала ему крылья и научила простой мудрости: — Прежде всего, избегай тех людей, которым ты не нравишься и которые говорят тебе неприятные вещи. Люди, которые угнетают тебя, это хлам. Его надо выбрасывать, как мусор из дома во время уборки. Жизнь станет чище и красивее. Во-вторых, верь в себя и умей быть счастливым. И всегда улыбайся.— Ну-у-у, бабушка, от настроения зависит. — Ты самое настроение. Вставай. — Бабушка берет мои плечи и отводит назад. Я выстраиваюсь, как балерун из телевизора. - Чувствуешь, как живот тянется за спиной? А теперь улыбайся, хорошо улыбайся, словно только что меня увидел. Я сначала натягиваю улыбку на лицо, но через минуту чувствую, как меня охватывает озорная легкость. В голову приходят смешные воспоминания, красивые картинки. Мне становится хорошо. Мы ходим с Ба и улыбаемся без причины. — Ну и ладно… — радостно говорим в один голос.

Начиналось всё хорошо, и я просто целые цитаты выписывала. Люблю такие истории, которые о людях, об их душе, о наболевшем. Вообще первая часть здесь на уверенную пятерку, даже с плюсом, да и вторая не отстаёт. О жизни в Советском Союзе, обучении во Львове, о первой любови читать было увлекательно. Андрей ничем особо не отличался, разве что тяга к знаниям была большая, и он прилагал немало усилий, идя к цели. Не по трупам, нет, всё своими силами и настойчивостью. Конечно, тому, что он попал в престижный медицинский, парень должен благодарить случайность, да, вышло по блату (представитель райкома жизни своего сына ценил, а Андрей спас его не раздумывая), но кто его в этом обвинит. Профессия врача была мечтой, причём доя него недосягаймой. А здесь открывались не просто большие возможности, а целый мир, и Андрей молодец, что не упустил этот шанс.

Есть здесь особый персонаж – Львов. Любимый город многих, в том числе и мой. Если в него влюбляешься, то действительно навсегда, потому что есть что-то такое в нём, что даже и словами не передать - духовное, мистическое, для каждого свое: «Позже я увидел много разных городов, и Львов запечатлелся в памяти особенным. Он не помпезный, не душит своим богатством. Он не однообразен. В нем всегда можно найти уголок, созвучный твоему настроению. Львов дарит каждому роскошь, почти недоступную в других крупных городах, – возможность остаться собой.»

Что мы несем в этот мир и что теряет он без нас? Что оставляем после себя, и что берем взаймы? Ничто не проходит просто так. Даже наша жизнь. Грустная книга, драматическая. Есть о чем подискутировать.

На початку читання мені здавалося, що ця книга увійде до списку обраного, настільки прекрасно авторка написала про наполегливу роботу над собою хлопця з глухого карпатського села, який прагне стати лікарем і залишитися людиною. Попри усі обставини й рамки, у які було поставлено людину в комуняцькій країні, якої вже немає і ніколи не буде.

Рятівним колом для Андрія стало кохання до іноземки, яка показала йому світ і стала для нього цілим світом. Наполегливий хлопець працює тяжко й віддано, потрапивши за кордон, щоб прогодувати свою родину. Але це вже, на жаль, не той Андрій. У ньому з'явилося те, що підсвідомо не сприймала моя душа, - самовіддано опановуючи нові напрямки професійної діяльності, він усе більше віддаляється від родини - української і закордонної. Це стає його покаранням, його сізіфовим каменем. Як результат - повернення додому, спокута. Але фінал, м'яко кажучи, дуже несподіваний. І це цілковите розчарування.

Я останні кілька років підсіла на Сучукрліт.

Всі ми прагнемо свободи зовнішньої і внутрішньої.

Сюжет книги як і раз полягає в тому, що для майбутнього медика Андрія з глухого карпатського села Ізабель, красуня-кубинка, стала тією, яка відкрила йому світ.

Події починаються ще в далекому СРСР, атмосферний опис одного з моїх улюблених міст, міста Лева. Також, завдяки автору, змогла віртуально по подорожувати Кубою і країнами Південної Америки.

Враження та емоції тільки позитивні від такої книги залишилися!

Світ емоцій, слів і подій навколо стає тим, що ми називаємо школою життя. Одні в ній успішні учні, а для інших той самий урок стає надто важким для засвоєння. Одні люди можуть дати нам крила, а інші – штовхнути в прірву депресії. Важливо, щоб у момент духовного дозрівання біля нас був той, хто б добрими словами підтримки зростив оті крила

Моя оцінка книги 10/10