НепрОстые

В данном произведении есть что-то особенное, что-то выходящее за рамки, вернее не что-то, а там такого очень много. К примеру инцест, наркомания и т.п. Но есть что-то еще, что-то еле уловимое, как не странно не мистическое, а чисто людское, если посмотреть на человека как существо биологическое. Выход за рамки собственного восприятия, но не благодаря каким-то мистическим переживаниям, а развитию собственного тела, очень похоже на что-то из буддийской культуры, только на гуцульский манер.

Честно говоря, не очень понятно почему такое название у произведения, так как непосредственно о "непрОстих" информации очень мало. Больше бы подошло какое-нибудь интригующее название "Дочка-внучка", чтоб сразу показать все извращение которое читатель найдет на страницах, которое описано достаточно не плохо, без пошлости, но в голове уложить такие вещи сложно человеку с предрассудками, а кто нынче без них?

Красивая игра слов, автор использует множество слов которые не несут особого смысла (информации), но при этом придают очарование произведению, создают волшебную атмосферу.
Истории всех героев так-же за рамками нормального. Особенно три Анны меня поражали и вечно путалась кто где, ведь автор и хронологии не придерживается, ведь если уже разрушать границы, то делать это со всех сторон.
Если бы данная книга ко мне попала в подростковом возрасте, она бы вызвала восторг, но не сейчас, я уже слишком серьезно отношусь к не нормальному, в моем представлении, поведению. Поэтому у меня двоякое впечатление, но оригинальность я оценила, лучше читать такие книги чем бульварные женские романы.

Невероятно красивая, завораживающая слогом и перепитиями сюжетных и философских линий проза. История мифического городка Яливця - "карпатского Макондо": как любят сравнивать критики это произведение с бессмертным творением Маркеса! Но сравнивать не хочется. Здесь всё своё, и дышит колоритом отнюдь не латиноамериканским. А скорей европейским, и немножко украинским. Таким фантастическим и одновременно так жестоко реалистичным. С затеряной романтикой сине-зелёных гор, присыпаной горечью всех прокатившихся войн и трагедий.
История города, история рода, история народа. Великолепнейшим украинским языком.

Сергей Жадан сказал: "в Украине уже сейчас есть писатель, которого можно хоть сегодня выдвигать на Нобелевскую премию в области литературы. И этот писатель – Тарас Прохасько."
Пожалуй. И я, имея и другие пристрастия, добавила бы: "И не один писатель". (Адже сама українська мова кричить, вимагає до нагороди...)
Но меня впечатлило. Так, что хотелось читать дольше. Потому что не так часто случается такой подарок: получать удовольствие от гармонии внешнего и внутреннего - слога и смысла; как от оперы, как от песни.
Очень.

В пору моего тинейджерства интернетов ещё не было (и слава босху!), а всю информацию подростки получали из дворовых баек, энциклопедий Аванта+ и писем в разнообразные редакции.
Один такой гений мысли поразил меня настолько, что и сейчас, спустя некоторое количество лет, я формулу сахара не помню, а его помню.
В общем, товарищ тот летом у бабушки насиловал курицу. А в журнал писал с трепетной надеждой, что он не один такой и это нормально. В редакции, насколько я помню, посоветовали перед птицей извиниться и так больше не не делать.
Так вот.
Прохасько, извинись перед птицами!

Мне понравилась идея, что начать роман можно вообще с любого абзаца текста.
И им же и закончить. Потому что 1. это всё, что мне понравилось. И 2. смысла вы всё равно не найдёте. В целом, искать смысл в магическом реализме - такая себе идея, на троечку, но тут прям по максимуму ничерта не объяснено и живите теперь с этим. Причём профессиональные читатели написали кипятком и выдали автору премий за подъём местечковой литературы на уровень Маркеса с Борхесом (привет, аннотация!). Нет, конечно, никакие не Мархесы, не хватает мастерства товарищу, очевидно. Возможно, как артбук, коим, как я поняла, и является, текст ещё можно вынести. Ведь в артбуке он вообще не главный, а нужен только как дополнительный материал: тут лепили, тут рисовали, тут рыбу заворачивали, а тут вот немножко буковок, чтобы пояснить для тупых про броневик и зайчиков на ладошке. Я же читала только текст, без картинок и страдала за идею.
В каком-то отзыве наткнулась на вердикт, что автор - графоман на грани. То есть, когда очевидно графоман, но уже с налётом гениальности и не каждому понять. Я - не каждый. Причем, настолько не каждый, что даже не могу решить, помогло бы книге, разверни автор мысль свою в закарпатский словарь или ничто бы её не спасло, потому что лично мне за всем этим немногословным нагромождением персонажей и событий нужно, чтобы было ещё что-то, кроме циферок, что держало бы их вместе.

Пока же я даже не поняла, что "Непростые" закончились и лихо пролистала ещё десяток страниц, только потом заподозрив неладное, остановилась. Не хватило чего-то. Мало придумать ветер, который голову мягкой делает, надо его ещё описать как-то, а это сможет далеко не каждый. Прохасько не смог. Наверное, увы.

Наверное, Прохасько всё же не мой Автор.
Как я не поняла ничего из "Порт Франківська", так "НепрОсті" меня просто добили.
Я не любитель натурализма в литературе. Да и сам факт того, что один из главных героев после смерти жены стал спать с родной дочерью (или потом даже со внучкой, я совершенно запуталась в сюжете), меня убил.
Что-то как-то нездорово это всё.
К сожалению, не впечатлило.
Жаль.
Очень жаль.

Хотя некоторые фразы понравились, и много действительно красивых описаний красоты гор и природы вообще, но.

«НепрОсті» — це насамперед альтернативна історія, чи, скорше, міфологія, Карпат. Чому міфологія — тому що між рядками тут розвінчується міф Карпат як відкритої території, на якій в різній часи були присутні і мали вплив різні культури. Натомість зображається все те автентичне і архаїчне, що залишилося в Карпатах із самого початку хоча б тому, що залишились самі Карпати як місце буття.

Але чому ж «НепрОсті»? Спершу мусимо зрозуміти, хто то є згідно з гуцульською міфологією. В книзі лише на сотій сторінці дається таке означення: «непрОсті — земляні боги. люди, які за допомогою вроджених або набутих знань можуть приносити користь або шкодити комусь». Не дивлячись на те, що жоден з головних персонажів не є НепрОстим, саме вони, земляні боги, стають сутністю та причиною існування тої реальності, де первинна саме земля, тобто місце. Досвід сприйняття саме такої реальності і описує Тарас Прохасько.

Так первинність місця, ідея того, що ваше єство, буття, свідомість визначається природою географії, ландшафту, в якому ви породжені, через "НепрОстих" нам говорить: лише людина, що споконвіку живе на своїй землі, може стати і бути щасливою.

Тому текст начебто невеликий, але насичений і, можливо, навіть перенасичений фраґментами, присвяченими існуванню головних героїв в контексті місця їх перебування, а саме вигаданого селища Ялівець та його карпатьских околиць.

До того ж, якщо глянути структуру тексту, то побачимо 20 розрізнених розділів, поділених на невеличкі фраґменти розміром 1-2 абзаци. Ці фраґменти майже ніколи не є послідовними, через що читання книги стає процесом надто унікальним, можна навіть сказати магічним, тому і до вподоби він буде далеко не всім. Можливо, текст книги є таким фраґментарним, тому що відтворює, копіює хаотичну непослідовність наших думок?

Тому особисто мені в «НепрОстих» йдеться передовсім про те, наскільки інакшою реальність може бути в уяві іншої людини, наскільки різно можна її бачити, інтерпретувати, передавати. В цьому я вбачаю велику користь для читача, бо одна з функцій літератури — розширювати рамки нашого світосприйняття.

Влучні книги стаються зі мною тоді, коли їх найбільше потребую. Так сталося і з "НепрОстими", яких я полюбила на такому рівні, що аж мило, ніжно, трепетно, сердечно, дорого, рідно й священно.
⠀
Раніше співала оди Андруховичу, тепер буду й Прохаську, бо оце його
⠀
"Анна не могла повірити, що така неправдоподібна подібність буває - вигнуті лінії повторювалися, вгиналися або вигиналися точно вслід за вигинами й вгинами, накладалися так, що дві поверхні відчували ні себе, ні другу, а з'яву третьої, такої досконало тонкої, що згиналася, прогиналася, перегиналася самостійно"
⠀
або
⠀
"сюжети не придумуються, не зникають. Вони є і є. Лиш можуть забуватися. Все, чого я навчився і запам'ятав із життя, - кілька ландшафтів, що означали радість мислення, кілька запахів, що були почуттями, кілька рухів, які вбирали у себе відчуття, кілька речей, предметів, які були втіленням культури, історії, страждань, багато рослин, які є доступом до краси, мудрості і до того всього, порівняно з чим нас просто на світі нема. І багато-багато інтонацій. Неповторних подібних інтонацій, про які не знаю - що вони означали. Може, за ними нас упізнаватимуть там, де нічого, крім голосу, не лишається".
⠀
До чого прекрасна мова "НепрОстих", яку хочеться перекочувати на язиці, розбирати на складові, одночасно з тим сприймаючи цілісно і єдно!
⠀
"НепрОсті" для кожного, хто їх прочитає, стануть чимось своїм. Якщо брати мій досвід, то це елегійна, меланхолійна і повільна розповідь, яка накочується, мов припливи, на береги Карпат. Карпат, які могли б стати міфічним центром Європи, але так і не стали. Карпат, які ожили крізь призму історії трьох послідовних Анн.
⠀
Цим текстом хочеться загортатися і вбирати його, подорожуючи нелінійним сюжетом. І (заради всього святого!) відкинути усі можливості буквального прочитання. Просто любити цей текст, бо він прекрасний.
⠀

Хто такі непрОсті? «непрості панують світом. непрості приходять, як хтось народжується або щось народжується, і придумують йому життя. оповідають сюжет. оповідь стає причиною, життя – наслідком оповіді, яку можна послухати і переповісти. життя нема без оповіді. бо оповідь є життям».
Надзвичайно атмосферна книжка. Традиційно для Прохаська – про єдність людини з природою, про неможливість повноцінного існування людини поза межами розуміння цієї єдності. Так само традиційно – про Карпати. Вони постають перед нами не просто географічно-історичним явищем, а якимось міфічним Центром Європи з серцем у маленькому містечку Ялівець. Багато хто порівнює Ялівець із містом Макондо зі «Ста років самотності» Маркеса, і спільного дійсно можна знайти багато. Як і кілька поколінь жінок на ім’я Анна в «НепрОстих», що можна сприймати за алюзію до роду Буендіа з їх неймовірною кількістю Ауреліанів та Хосе Аркадіо.
Втім, оповідь викладена тільки Прохаськові властивою манерою: повільною, елегійною, в чомусь навіть меланхолійною. Книжка наповнена життєвою мудрістю, великою філософією Природи, глибокими переживаннями Людини. І якщо не сприймати буквально (а як художній засіб) інцести, педофілію, зоофілію (а саме, орніто-, якщо вже бути до кінця точним), вживання морфію, куріння конопель і народну магію гуцулів, то її цілком можна сприймати за альтернативну історію Карпатії, що так і не відбулася.

Чем ближе к концу, тем ниже опускалась оценка. Сперва текст околдовал, ввёл в состояние, похожее на полудрёму, когда с периферии сознания наплывают странные смутные образы. Но по ходу дела очарование ушло, осталась лишь полудрёма. Но и она на последних страницах уступила место трезвому рассудку и желанию поскорее "добить" произведение.

Подумалось вот о чём - в каждом жанре есть свои мастера, ремесленники и просто халтурщики. Взять, к примеру, семейную сагу. Есть мастер Голсуорси, а есть какая-нибудь современная графоманка. Читатель вполне может получить удовольствие и от первого и от второй. Только в случае с текстом мастера он испытает катарсис, а с графоманкой просто неплохо проведёт время, как за семечками. Вот и Прохасько такой себе халтурщик в нише магического реализма. Его может быть приятно читать, медетативно, но и катарсиса или некого волнующего смещения восприятия в сторону глюка, сна либо мифа ждать не приходится.

Если бы "НепрОсті" біли раза в два короче, им бы это только на пользу пошло. Во всяком случае такой благодарный и непритязательный читатель, как я, не успел бы выйти из полудрёмы. А так книга мне надоела, и я пошла придираться. Зачем столько дат и городов, если они просто клипово мелькают, а не служат для разметки истории? Кто такие, собственно, эти самые непрОсти? Автор, вроде, даже объяснил в двух словах, но очень уж эти духи-божества оказались невыразительными. Зачем выдумывать новую сущность, даже в заглавие её выносить, чтобы так её в итоге слить? Почему так быстро забываются события и образы? Какой символический смысл всей творимой героями дичи? Для чего все абзацы пронумерованы? и, наконец, зачем было трахать птиц?

Что касается инцеста, сначала он меня не особо смутил. Пришли на ум всевозможные мифы. Но по мере продвижения по тексту появилось впечатление, что автор уж слишком упивается этой темой, собственно, на ней вся история и построена. И если в мифах мотив инцеста звучит ненавязчиво, а в тех же "Сто лет одиночества", как мне показалось, он является причиной семейного проклятия, то здесь автор, казалось, сто раз кончил, пока дописал. Он смакует и подготовительный этап, когда герой с колыбели вынянчивает себе идеальную бабу, и эротический аспект со всеми этими бесконечными соитиями на горах, под горами, на траве и под травой. Не забывает он и о метафизике процесса, когда герои друг в друга прорастают, перевоплощаются в животных и бытие, понимаешь ли, гармонизируют. Единственное, чего я не нашла, так это смысловой и символической нагрузки всей этой линии. В интервью автор уточняет, что она символизирует единство и продолжаемость рода, но судя по тому же интервью, мотив этот просто воплощает влажные фантазии автора.

И всё-таки некоторые моменты мне зашли. Надо зафиксировать, пока не выветрились. Это текучесть текста, текучесть бытия его персонажей. Некоторые размышления, созвучные моим собственным, например ощущение, что моё тело каким-то образом продолжается за внешними границами кожи. Ощущение сладостного пофигизма. Некое вслушивание в телесность. и количество промиле, их тут столько на кубический абзац, что от текста словно немного пьянеешь.

Джерело: https://studway.com.ua/provokativni-knigi/

В останньої з роду Анни три пари грудей. Одна нормальна, а інші – маленькі недорозвинені плями під ребрами й на животі. Пам’ятаєте, у Маркеса у «Ста роках самотності» багато Хосе Аркадіо та взаємного інцесту? Тут таке саме, тільки в українських Карпатах і з дівчатами на ім’я Анна.

Це вживання у простір між 1914 та 1951 роками. Дві світові війни на фоні курорту у Карпатах, про який знають лише «свої», який береже таємниці непрОстих. Одна із них – Анна. Або кілька послідовних Анн. Вона перероджується в дружині, дочці, внучці, стає донькою свого дідуся та кохається з батьком.

Анна живе в горах, іде на війну, помирає, тікає від воєн, виходить на дуель зі своїм чоловіком. Вона п’є джин, вкурюється з растаманами, вчиться дивитися крізь воду, лежить на дні гірської ріки, стріляє, проектує міста, слухає, як кохаються павуки в павутинні. Вона мало говорить, багато відчуває і слухає. Усе просто: живи там, де хочеш, люби, те, що робиш і шукай свою Анну.