Тітонька Ізабель каже, що ліпше бути зухвалим, ніж покірним. Каже, що коли стрибнути зі скелі, то принаймні ти летітимеш, перш ніж упасти.

Магія має бути неочікуваною.

Якби я розповіла йому правду набагато раніше або частіше танцювала, випивала і співала, можливо, він бачив би мене, а не звичайну матусю. Він любить неповну версію мене. Я завжди вважала, що хотіла саме цього: щоб мене любили та захоплювалися мною. Тепер же я прагну, аби мене знали.

В коханні ми дізнаємось, ким би хотіли бути, а на війні - ким ми є.

"...душа женщины может измениться так же стремительно, как меняется мир в начале войны".

Если я чему и научилась за свою долгую жизнь, то именно этому: любовь показывает нас такими, какими мы хотим быть, а война показывает нас такими, какие мы есть.

Love.

It was the beginning and end of everything, the foundation and the ceiling and the air in between.

But love has to be stronger than hate, or there is no future for us.

They both knew that the women who cried at night were the women who died in the morning.

What was the right thing for a mother to say to her nearly grown daughter about the ugliness in the world? How could she be honest? How could Vianne expect her daughter to judge her less harshly than she judged herself?

Some stories don't have happy endings. Even love stories. Maybe especially love stories.

Of course. But how can I let her believe it's all right to do nothing in times such as these?

Nightingales mean loss, don't they? Love that leaves or doesn't last or never existed in the first place.

Humiliated men could be dangerous.

Isabelle blew out the lamp and sat in the dark with a dead man.

"Will she come back after the war?"

Yes. No. I hope so. What answer would a good mother give?

"I hope so."

Rachel had stood here beside her as each of her boys was buried. Now Vianne was here to bury her best friend's daughter. Her daughter's best friend. What kind of benevolent God would allow such a thing?