Ворошиловград

Мабуть, тоді він і зрозумів, що головне — не відводити погляду, вміти сприймати проблеми як неминучу даність, що несподівано з'являється, але потім неминуче відступає.
Головне — не боятись. Ну, і саперну лопатку бажано при собі мати.

— Головне, — сказав Травмований, — не бери всього, що тут побачиш, близько до серця. Бо хто його знає, що ти тут побачиш.

— В мене, здається, немає вибору?
— Здається, ти просто не знаєш, є він у тебе чи ні.

“Так, ніби все повернулось назад — шкільні роки, дорослий світ, який знаходиться зовсім поруч, наче хтось відчинив двері до сусідньої кімнати, і ти бачиш усе, що там діється, а головне — бачиш, що нічого доброго там насправді немає, але тепер, оскільки двері відчинені, ти теж якимось чином стаєш до всього цього причетним.”

"Вони всі тут народились і тут живуть. Але поводять себе, мов на вокзалі, ти розумієш? Так, наче потяг уже подали і вони тут із усіма прощаються. І вже нікому нічого не винні, і можна все розхуячити і спалити, тому що потяг — ось він, стоїть, чекає. Ось так вони поводяться. І я не розумію — чому? Вони ж, суки, тут живуть. У цих містах. Вони тут виростали. Ходили до школи, пропускали уроки, грали у футбол. Вони тут жили все життя. Так що ж вони випалюють усе за собою?"

ми рухаємось своїми маршрутами,потрапляючи в невідомі місця,проникаючі за лаштунки власного досвіду,і всі,кого нам довелося зустріти,лишатьюся в нашій пам'яті своїми голосами й своїми дотикамі.Навіть якщо я ніколи од зійду з цього потяга,навіть якщо мені до скону доведеться лежати на цій полиці,в загубленій пастці,ніхто од відбере в мене спогадів про побачене,що все ж не так і погано

«Тієї ночі він спав глибоко й спокійно, наче хтось переганяв крізь нього сни. Вони прокочувались через нього, як вагони з мануфактурою через вузлову станцію, і він переглядав їх усі, мов начальник станції, від чого вигляд у нього був зосереджений та відповідальний.»