Кармелюк

Полегшене зітхання вирвалося з грудей Розалії, і вона млосно відкинулася на спинку дивана.
Перспектива провести цілу добу віч-на-віч із загадковим і вродливим графом була їй вельми привабна, та й граф, як здавалося Розалії, був дуже радий цьому.
Між ними зав'язалася жива розмова: граф виявився вельми цікавим співрозмовником. Він багато розповідав про закордонне життя, про те, як пишно впорядковані там міста, особливо Париж. Тому що Розалія цікавилась. все ним, то граф чимало розказав їй про звичаї паризьких жінок, по ексцентричність мод, про свободу взаємостосунків та про емансипацію кохання...
- Ох, Париж, Париж! Мрія моя! - тільки зітхала пані маршалкова.
- Ох! - Розалія затулив свої іскристі оченята руками. - Моя була правда... Я відчувала, що в графа ніжне, чуле, добре серце... - І коли помітила, що її співрозмовник сидів похмурий, як хмара, похиливши голову, додала ніжно: - Але перейдімо до інших тем! - І млосна пані маршалкова, випадково поклавши свою теплу, вологу ручку на могутню, ніби вилиту з бронзи, руку свого співрозмовника, заговорила про страждання свого самотнього серця, про жадання любові, безоглядної й палаючої, з ризикуванням з небезпеками, але яка захопила б усю душу, все єство, - Але граф, мене, здається, не слухає? - нараз урвала вона свій палкий монолог, ображено надувши губки.
- Я? Не слухаю? - скинувся граф, змінивши одразу вираз свого обличчя, і глянув палким поглядом на Розалію.
Та от  і на Поділля  затяг же мене Кармелюк... І я йому за це безмежно вдячний.
- Ха-ха-ха! За що ж? - Розалія кокетливо примружила оченята.
- За те, що тепер мені випало  щастя познайомитися з такою жінкою-чарівницею...
Ого! Та ви, графе, ще й небезпечний зальотник! - оговталася трохи Розалія й посварилася пальчиком.
- Граф трохи збентежився й почав діловим. гном: - Мені конче треба віддати деякі розпорядження... Пан маршалок наказав, звичайно, щоб мені всі підкорялися?
- О, без сумніву...
- Пройти сюди, в двір, можна тільки через браму?
- Так, навкруги рів і частокіл.
- Натурально, а, на всякий випадок, чи немає тут якогось потайного сховку?

Незабаром було підвищено Кармелюка на посаді: його призначили державцем села. Марина й дід Свирид були зовсім звільнені від панщини, але й дома їм було біля чого господарювати: дві пари волів, пара коней, корова, овечки - все це в них росло й плодилося, і все давало Марині постійну радість.
Два роки пролетіли для Маринки, як щасливий сон. Їй здавалося, що сонце не заходить в її хаті. Її коханий Іван - герой, красень, перший розум на селі, - був тепер її чоловіком, любив її, ніжив, як ненька дитину, і Маринці здавалося, що за неї немає щасливішої жінки на цілому світі.
Маринка ж усю душу віддала домашнім турботам. Працюючи то в садку, то на вгороді, то в хаті, вона радісно співала, як турботлива пташка, яка вирощує своє гніздечко. Незабаром з'явилася в хаті ще одна істота, наповнивши її новим щастям. То був пречарівний хлопчик, повний, рожевий, із світлою кучерявою голівкою; через рік з'явився в нього братик. Маринка дуже любила діток; вона поділяла своє серце між ними й чоловіком, і крім цих дорогих їй істот не знала й не відала нікого. Кармелюк також усією душею пив радощі сім'ї. Він пишався своїми пречарівними синками, любив їх, особливо старшого, надзвичайно ніжно.