Tattoo. Читання по очах

Український роман 2016-го року, який отримав премію "Золотий пістоль" за найкращий гостросюжетний детектив конкурсу "Коронація слова".

- Вав, - подумав я, - не могла ж погана робота отримати премію. Потрібно терміново оцінити книгу.

Що ж… Я помилився.

Перші сумніви закралися на миті, коли в око втрапила сторінка-пролог із поетичним епіграфом та певного роду присвяченням.

Чи здивувався я? Можливо. Трохи. Але зациклюватися не став. Усі помиляються. Усі хочуть їсти.

Наступним моїм випробуванням став головний герой. Сказав би як його звати, але завдяки чудовій експозиції та бездоганному опису персонажа – не знаю. Навіть приблизно. Не пам’ятаю і не згадаю, як би не намагався захотіти. А все через його благородний характер та істинно-незмінні цінності – цінності звичайного… емм… обивателя. (кхм-бидла-кхм) Нехай це буде прискіпуванням, докопуванням чи чимось схожим, але "Тату́…" – єдина книга, яку мені не вдалося осилити. І справа тут не в надміру інтелектуальних діалогах чи незвичних ідеях. Проблема в протагоністі. Головний герой – людина, за якою мені б мало бути цікаво слідкувати - романтизований і прокачаний вмінням автора користуватися Вікіпедією представник касти нелюдеів, адепти якої заповнюють ваші під’їзди одразу після 00:00. І проілюструвати мої слова може будь-яка сцена, в якій з’являється жінка. Вас чекає або огидний флірт, або відверто неприємне судження про людину тільки за зовнішніми якостями, або "роздуми" про те, який персонаж у ліжку…

Втім, спробуйте оцінити самі:

« - Та хто ж вас, чоловіків, знає? – грайливо запустила в Лисицю Олена. – Поморочити голову дівчині – вас же хлібом не годуй. І борщем. - А ще коли дівчина красива […] – то можна й поголодувати. - Але очі вже не слухались. Прикипіли до об’єкта. - Ось бачите, почалося, -[…] - То це ж правда, - […] - Правда, що хлібом не годуй? – […] - А ви та ще штучка, - посварився пальцем Лисиця…».

[Декілька секунд для оцінки прочитаного].

Так. Я розумію, що фрагмент вирваний із контексту, тому може здатися гіршим, ніж є насправді. Але це нічого не змінює. Кожного разу, коли на сторінках (неважливо чи мигцем, чи в центрі уваги, чи опосередковано) з’являлася жінка, я закривав книгу і намагався придумати причину відкрити її знову. На щастя, в якусь мить я зрозумів, що причини немає. Жодної. Взагалі.

Весь сюжет просто неправильний. І не через власні суб’єктивні судження. Про це говорить саме сценарне вчення. Вигаданий В’ячеславом Васильченком герой – це уособлення терміну із драматургії – Марті Стю. І, як ви вже могли здогадатися, коли героя роману можна охарактеризувати всього одним терміном – нічого багатогранного чи хоча б більш-менш цікавого на нас не чекає.

Марті Стю – архетип персонажа, наділеного надмірними здібностями, нереалістичними вміннями та неймовірним везінням, введення в літературний твір якого, вважається непрофесійним тоном.

Іншими словами, головний герой книги Васильченка– це персонаж, у якого все виходить з першого разу, герой, якому не потрібно докладати зусиль для того, щоб щось зробити, бо сюжет все зробить замість нього.

Когось шукаєш? – ось же він, гуляє іншим боком вулиці. Хтось заважає? – ой, куди зник цей персонаж - не віриться, що його вбили. Не впораєшся із завданням самотужки? – так в тебе ж тут, за рогом, живе зо двадцять давніх хороших приятелів, котрі не відмовлять у допомозі!

Навіщо тоді мені приділяти свій час несправжньому персонажу, який якщо і схожий на людину, то на огидну? І для чого звертати увагу на автора, який мене відкрито зневажає?

Так, зневажає. Вводити персонажа Марті Стю – це, як і присвячувати книгу бренду,- неприхована неповага до читача.

А найгірше те, що цей, присвячений бренду роман, із неприємним головним героєм та об’єктивно неправильним сюжетом, здобув спеціальну премію Золотий Пістоль за найкращий гостросюжетний детектив «Коронації слова 2015»… _______________________________________

«Ну хто буде при тверезій пам’яті і здоровому глузді хвалитися, що він лауреат "Коронації слова"?!».

Ю. Іздрик

-“Тату- це зроблений шляхом місцевого ушкодження шкірного покриву з одночасним занесенням до підшкірної клітковини барвного пігменту перманентний малюнок на людському тілі, найчастіше наділений індивідуальним стилем...” Не з цього уривку починаємо знайомство з новим романом “ TATT О O . Читання по очах” В ’ ячеслава Васильченка, але саме назва спочатку зацікавила мене. Назвою, автор частково підіймає завісу таємниці над змістом книги! Дуже часто, але не завжди: -“Назва книги взагалі може не мати нічого спільного з тим, що всередині...” – сказав В ’ ячеслав Васильченко, на презентції книги “ TATTO О. Читання по очах”. Пощастило. Міг і пролетіти.

На Донбасі сталося жахливе вбивство: вбито Констянтина Кречета – популярного татуювальника. Тату-майстра було зарізано, у нього було виколото очі. Жодних слідів на місці злочину. Намічається “глухар”. За розслідування береться Богдан Лисиця- професор філології, журналіст газети “Презумпція”. Донецьк- це чужа територія і сподіватися на допомогу не варто. Хіба що на Ігоря Марченко (“донкор”) - донецький журналіст газети “Презумпція”. Можливо, це єдина людина, якій можна довіряти. Адже полювати почали за самим Богданом. Мільйон версій, і всі по черзі сипляться. Натомість з´являються все нові і нові обставини справи. Цікавий, динамічний та заплутаний сюжет не відпускає до останнього. Автор з перших сторінок показує, що справа легкою не буде. Неначе хоче ще більше заплутати. І повірте мені- у нього це виходить просто чудово.

Дійових осіб багато. Всі персонажі докладно описані. Мають свій неповторний характер та вдачу. Така увага до дрібниць тільки загострює відчуття і змушує добре придивлятись до кожної дійової особи. Хоч автор і залишає останнє слово за собою, що кожен раз віддаляє від розгадки вбивства. Особливості характеру головного героя: людина честі, добра, аналітик, що підмічає все і одразу, саркастичний, має схильність до іронії. Нікого не нагадало? Молодший та добріший Доктор Хаус. Але це я вже серіалів передвивився. Дуже великим плюсом виявився детальний опис головних пам’ яток, вулиць та будинків міста. Приділено багато уваги до деталей інтер’ єру кафе, готелів і всього іншого. Відбувається повне занурення у атмосферу головних місць книги де проходить дія. Руку простягни й ти вже на вул. Артема, в центрі Донецька. Здається, що головним гаслом автора при написанні цього детективу є УВАГА ДО ДРІБНИЦЬ! Розпочавши своє знайоство з “ TATTO … ” саме через назву(одна з причин), був приємно здивований вичерпною та цікавою інформацією про татуювання, що була надана читачеві. Адже не всі повернуті на тату, як я=) Таку підготовку до написання та увагу до деталей зустрічав тільки у “виробничих романах”( літературний твір, в центрі якого знаходиться професіонал, що вирішує поставлені перед ним виробничі питання). Богдан Лисиця – професор філології, а тому і детективну історію про нього ми читаємо правильною, літературною, СУЧАСНОЮ українською мовою)))) Мене мучило питання: чи буде російська? Чому її немає? Адже Донбас- це російськомовний регіон. “Мучився” недовго і сам же відповів, що “ я художнік, я так віжу”- це реальний аргумент. І не хотів би я отримати книжку, що написана україно-російською мовами 50/50 з суржиком. –“Така арифметика”!!! На сторінках детективу присутня достатньо велика кількість жаргонізмів, як професійних, так і не дуже( міліцейскій, як і злодійский- майже одне і теж саме ) , що непогано змалювало основні мовні характеристики персонажів того регіону. Варто уточнити, що жаргонізми і сленг отримали пояснення від автора. Можливо, навіть трохи забагато пояснень слів, які багатьом зрозумілі: нокдаун, нокаут. “Фішкою” ж авторського стилю є речення-думки. Вони короткі. Невеликі. Кожна з таких думок неначе зупиняє тебе. Стій. Подумай. Тепер вперед. Відчуття незвичності Незвичність читання такого стилю зникає через декілька сторінок. Починаєш так само думати і відчувати. Стій. Подумай. Тепер вперед! “ TATTOO … ” залишила дуже приємні та позитивні враження. Головною ознакою вдалої книги є одне, невеличке бажання: ХОЧУ ЩЕ. Будемо чекати на наступні пригоди пана професора, а поки можна зануритись у попередні. Адже для мене це був тільки початок.

До речі, “Tattoo: читання по очах” отримала відзнаку «Золотий пістоль» за кращий гостросюжетний детектив “Коронації слова-2015”. Можна тішитись, що “є ще порох у порохівницях” українских авторів детективів. І нехай ці “запаси” тільки збільшуються!