Когда ты рядом

"Не вірю" - пронизувала мене думка впродовж читання цієї книги! Але про все по-порядку.
Про СНІД. Я пам*ятаю зі шкільних років виховні години, присвячені "толерантності із хворими на СНІД". Нам годинами розказували про шляхи зараження цією хворобою, наголошували на тому, що не слід "шарахатися" таких людей і вибивали сформовані стереотипи про СНІД як хворобу "наркоманів і повій". Не можу сказати, чи мало це результат. Я ніколи не зстрічала таких людей і не можу знати, як поведу себе з ними, але багато речей я розумію.. набагато більше, ніж батьки головної героїні. Подібні історії можуть бути чудовою наочністю для таких от занять в школах. Справді, перевертає все уявлення про цю хворобу.

Про сюжет. Чомусь мені здається, що такі життєві бурі, які обвалились на Дашу, в реальному житті реальну людину справді ламають. Не вірю я в настільки наївних, відкритих, чесних людей, якою постає перед нами головна героїня. ЇЇ ставлення до інших людей, до кохання... Ще на початку роману, коли не уявляла розвитку подальших подій, і читала як вона там тане в обіймах свого нареченого під його клятви і обіцянки в коханні. "Одумайся, це ненормально" - думала я. І в кінці роману вона знову поринає в таку от любов... Більше того, за кілька місяців вона зважується на такі важливі кроки в житті. Вийти заміж, взяти дитину, знаючи про своє становище... Як на мене, дуже суперечливий персонаж. Аж занадто гіперболізована її доброта-любов-безкорисливість.

Загальне враження суперечливе. Ідея розкриття долі людини зі СНІДОМ заслуговує уваги, хоча б заради того, щоб зрозуміти, що кожен з нас може опинитися в такій ситуації. А от історія любови, дружби і т.п. місцями справді дратувала.

Книга не сподобалася.
Терпіти не можу коли головну героїню називають Дашенька-Машенька
Про стиль написання навіть не хочу починати,таке враження що писала семикласниця, побудова речень,слова...кров з очей.
Ну і добило мене "впала в басейн і потекла туш"Серйозно?це все що можна написати про людину яку пхнули в басейн?Або "без тебе не треба нічого не треба грошей"Серйозно? Жодного чоловіка не зустріла і не хочу зустріти який би так казав,бо тільки хворі люди так можуть сказати.
Книжку читала і плювалась.

эту книгу я читала в возрасте 13-14 лет. Сейчас мне 21, но история Даши меня до сих пор пробирает до мурашек, а некоторые главы пробирали до слёз.

Самое печальное в этой истории то, что хоть мы и живём 21 веке, но многие люди не умеют нормально реагировать на диагноз ВИЛ и СНИД. Сейчас много литературы и интернет в открытом доступе, но до сих пор многие люди считают, что эта болезнь есть только у девушек лёгкого поведения и нapkoмaнoв. И это печально.

Для меня самой сложной главой была та, где родители Даши просто взяли и выкинули её как котёнка. Признаюсь: ревела как последняя cyka на этом моменте.

Они не поверили ей. Они просто не поверили в то, что дочь могла инфицироваться, когда спасала жизнь людям. Где не было времени искать медицинские перчатки. Там, в аварии, на кону стояли жизни людей. Не было времени думать о безопасности, проверять есть болеющие ВИЛ и СПИД. Но Дашу не услышали. Самые родные люди. Им легче жилось бы с тем, если бы у их ребенка был рак, холера, чума, но не эта страшная болезнь.

Самое печальное в этой истории то, что родителям стало важнее то, что подумают в селе о них люди, а не то, что их ребенку сейчас нужна поддержка, забота, понимание. И это печально. Потому что я уверена, в Украине ещё очень много есть семей, которые поступили бы так же, как родители Даши. И не только в Украине, но и странах, которые входили в состав СССР.

Не буду спойлерить, поэтому кратко расскажу о том, чему же нас учит книга :

1.Не стоит устраивать на дороге гонки. Вы не знаете, что в голове у водителя, который едет рядом. Вдруг он уже едет на встречу своей cмepти?

2.Не доверяйте подругам. Какими они не были близкими, всегда какую-то часть себя "оберегайте" от чужих глаз.

3. Как бы Вам не клялиль в любви, помните - Вам всегда и везде найдут замену. В отношениях, на работе, в дружбе и тд. Не делайте человека центром вселенной.

4. Если Вы не хотете близости с мужчиной - не нacuлyйтe своё тело. Первый cкс (та и вообще скс) должен быть по обоюдному согласию. Если Ваш мужчина не слышит слова "НЕТ" - это не Ваш мужчина

Ну и 5 : СНИД/ВИЛ - это не приговор. Это такие же самые люди. От них не нужно шугаться. И это не всегда пpocтитyтkи и нapkoмaны. Их могла заразить мать. Они могли попасть не в то время не в то место. Но они такие же люди как мы. Они имеют право на любовь, заботу, поддержку, тепло и тд.

Больше рецензий можете прочесть у меня в Инстаграме: @ogonkova__

Яка ж все таки непередбачлива і нелегка буває доля... Ось ти ніби щасливий і все добре, але варто тільки справам піти не так і все... життя закінчилось і нічого не повернути назад. СНІД - невиліковна хвороба... Хтось скаже, що це хрест на все життя, наскільки наше суспільство ще не готове прийняти як належне таких людей. Простіше ж зробити вигляд, що ми не бачимо їх, не знаємо і знати не хочемо. Але як почуваються при цьому люди, які зіткнулись з цією хворобою, як Даша... через якусь жахливу помилку, там де не можеш зробити щось по іншому, залишити безпомічних людей на узбіччі просто помирати і стікати кров`ю. І так такий удар для людини, а тут ще і оточуючі, ніби самі близькі люди встромляють ніж в спину один за одним. Більшість людей опустять руки, перестануть боротись, але не Даринка... Вона зробила ціл`ю свого життя - допомогу людям, як вона. Так важко було читати і бачити перед очима життя тяжко хворих людей, а ще важче було спостерігати як люди мучаються і помирають. А Даша все не здавалась... І все таки вона показала і нам, і своїм колись близьким людям, що з діагнозом ВІЛ-інфікована життя не закінчується і все ще може бути. Книга додала сили і показала, що потрібно жити і насолоджуватись кожним днем свого життя...

Люди часто не розуміють і не усвідомлюють скільки вони щасливі. Мабуть кожному хочаб на мить у житті випало засумніватись у власному житті. В його цінності. І якщо вас періодично наздоганяють сумні думки, про безрадісне життя, важку долю, непорозуміння у родині чи з друзями, про розлуку з коханим, набридлу роботу і просто невдалу розмову з другом, то варто почитати цю книгу.
Автор торкнулась дуже страшної і реальної проблеми - життя людей ВІЛ позитивних.
В книжці описується 2007-2008 рік, мабуть за останні роки відношення до таких людей змінилось в кращу сторону, але про цю тему просто необхідно говорити

Это лучший роман, что я когда-либо читала. Настолько трепетная, чувственна и трогательная история, что я не хотела отлаживать книгу на потом, я хотела прочитать книгу сейчас и в сию минуту...
Читая книгу, я как будто побыла там, как будто ощутив те эмоции и переживания. И мне обидно стало, как действительно жизнь может быть несправедлива... .
Сильнейшая книга. Книга которая вызвала у меня столько эмоций, столько слез, что через некоторое время я опять возьму эту книгу, для того, чтобы снова прочувствовать те эмоции, которые испытала при прочтение этой книги...

P.S. - Это было мое знакомство с Светланой Талан. Завтра с утра я иду в магазин, чтобы купить все ее книги!!!

Отак живе собі людина - навчається, працює, планує майбутнє, мріє про кохання, а потім - раз...і все..нічого не важливо, бо й жити не так то багато залишилось. Злий жарт долі чи фатум? Опустити руки чи все-таки боротись за місце під сонцем? І не просто боротись за себе, а й прикрашати життя інших. Ця книга для багатьох може стати настільною. Адже вона вчить не здаватись навіть у найважчих ситуаціях і нібито безвихідних. Це книга життя. Непердбачуваного, бентежного, злого і навіть справедливого. За все рано чи пізно потрібно відповідати.
Прочитавши цю книгу, я тривалий час перебувала під враженням. Ну як так? Бажання врятувати іншим життя стало кроком до занепаду свого? До занепаду чи до нової сторінки його? А можливо до того це все і не було справжнім життям? Як жиит дівчині, яка випадково стала ВІЛ-інфікованою? Де знайти сили і підтримку? Хто допоможе, якщо й друзі та рідні бітьки відцурались? А як же тепер мрія? Як же весілля? Як же біла сукня? Тепер відректися від мрії через жарт долі? Чи це шанс зустріти справжнє кохання? Ця книга змушує задуматись. Задуматись чи правильно ми живемо. А як би ми вчинили на місці героїні. Чи ми хоч на половин маємо тієї сили, що й Даша. І вчить не опускати руки.