Internát

Світ простий і зрозумілий. Його рівно стільки, скільки ти зможеш відчути й охопити своєю пам’яттю

Діти жорстокі. Як щенята. І довірливі, як щенята. Потім виростають, стають дорослими, впевненими в собі. А жорстокість нікуди не зникає. І довірливість теж.

А всім насправді все одно, погоджуєшся ти з ними чи ні.

Вони вже давно нічого не отримують, хоча далі на щось сподіваються. Оскільки звикли саме так — горбатитись і щось за це отримувати. Але останніми роками не отримували нічого, хоча далі готові були горбатитись, і це ламало всі усталені уявлення про те, як має бути, якими мають бути основи справедливого життя.

Країна стрімко змінилась, а ось вони всі — її громадяни, мешканці окремо взятого залізничного вузла — змінитися не змогли, не було в них закладено таких механізмів.

Я його потім питаю: ти шо не подзвонив? А він каже: боявся, шо розплачусь. Уявляєш? Я думаю, він із нами через це й не говорить: боїться, шо розплачеться.

У таких черевиках лише йти на дно.

Паршиво, коли від тебе йдуть жінки, думає Паша, треба було б їх зупинити. Але як зупиниш жінку? Хто може її зупинити?

Дивний час: нікого не можна втримати, ні за кого не можна вчепитись.

У вашій країні історію вчити - як рибу ловити: ніколи не знаєш, що витягнеш.

Зима буде тривати довго, всі встигнуть призвичаїтися, змучитися і звикнути. А коли звикнуть, тоді і почнеться щось інше.

Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, — говорить Ніна й рішуче підводиться, — не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик.

У вашай краiне гiсторыю вучыць - як рыбу лавiць: нiколi не ведаеш, што выцягнеш.

... тих, хто зривав було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли й дивились. І нічого не робили. Чоловік сто — дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода.

Військові стоять на ґанку, курять. Заходячи до школи, старанно витирають черевики об чисту ганчірку. Кров відтирається погано. Але відтирається.

- У школі так і говорять, - пояснює Паша. – Говорять те, що думають. Інакше, який сенс говорити.

- Що робитимемо? – питає Паша, дивлячись малому просто в очі.
- Ну як шо? – дивується малий. - Давай зайдемо когось живого, розпитаємо, що до чого.
- А якщо здадуть? – тихо питає Паша.
- А якщо ні? – питає малий у відповідь.
- Ризиковано, - говорить Паша.
- Холодно, - нагадує йому малий. – Пашка, не тупи, пішли людей шукати.

Макіяж розмило, як малюнок на морському узбережжі.