Internát

вперше слід було залишати цей світ на довше, вибиратися з нього — до міста, на навчання. І цей вихід поза межі власного кокона, поза межі зрозумілого виявився першою катастрофою, травмою, яка потім супроводжуватиме його протягом довгого часу. Адже змінювалась не просто адреса, не просто обставини — змінювались уявлення про світ, про його межі та можливості. Раптом виявилося, що світ набагато більший, аніж ти собі вигадав, і набагато небезпечніший. Раптом виявилося, що він складається з безлічі невідомих і незрозумілих тобі об’єктів, що мова його складається з тисячі невідомих тобі слів, і ось прямо тепер необхідно всі ці слова вчити, вчити й вживати, інакше не виживеш, не повернешся звідси додому. Вийнятий зі своєї шкаралущі, вимотаний із кокона, він стоїть посеред порожньої й чужої йому країни і не може зрозуміти, як бути далі, як вистояти проти цього невидимого тиску, яким його вичавлює з реальності. Шок і розпач охоплюють його, найбільше йому тепер хочеться повернутися років на десять назад, у свій старий одяг, до своїх дитячих речей, до своїх схованок. Ну, але в сімнадцять страх минає сам собою, ти долаєш його природним бажанням вижити, вигризти свій шмат справедливості. Він звикає поступово до великого міста, до чужих людей, до нових обставин. Єдине що: за першої-ліпшої нагоди, щойно з’являється можливість — тікає додому, добирається перекладними, ніби холодна пружина виштовхує його з нового життя — назад у його кокон, назад до його зони спокою. Так, наче молодий кенгуру, підрісши, намагається забитись назад до маминої кишені, проте елементарно не може там поміститися, що, ясна річ, вносить певну напругу в родинні стосунки.

І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й впевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі не відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів, і тінь інтернату стоятиме за його спиною, хоч би де він був, хоч би в яких сонячних місцинах опинився. І їжа йому тепер усе життя відгонитиме інтернетівською їдальнею, і сни його будуть повнитися сирітськими голосами, і жінки йому нагадуватимуть його подружок із бункера - нафарбованих і заплаканих, і нічого він із цим не зробить, і ніхто йому в цьому не допоможе. І єдине, що можна зробити, - дотягнути його зараз додому, викупати, напоїти солодким чаєм і покласти спати.

Только ведь вы об этом тоже не говорите. Будто вас это не касается. Хотя давно следовало определиться, с какой вы стороны. Привыкли всю жизнь прятаться. Привыкли, что вы ни при чём, что за вас всегда кто-то всё решит, что кто-то всё порешает. А вот не решит, не порешает. Не в этот раз. Потому что вы тоже всё видели и всё знали. Но молчали и не говорили. Судить вас за это, конечно, не будут, но и на благодарную память потомков можете не рассчитывать. Короче, не тешьте себя иллюзиями, отвечать будут все. И хуже всего будет тем, кто отвечать не привык.

Отец спит в кресле, с экрана до него пытается докричаться кто- то залитый кровью, но напрасно – звук отец выключил ещё с ночи, его теперь не достанешь, как ни кричи. Паша на какое-то мгновение застывает, смотрит на кровь. Тот, что кричит, тоже переводит взгляд на Пашу, и кричит уже ему – не выключай, послушай, это важно, тебя это тоже касается. Но Паша быстро находит пульт, нажимает большую красную кнопку – словно пасту из тюбика выдавливает, бросает пульт на стол и выходит на улицу, – осторожно, чтобы не разбудить отца, прикрывает за собой дверь. Но дверь всё равно тревожно проскрипывает в утренней мгле, отец в комнате сразу же просыпается, находит пульт и молча включает телевизор, в котором происходит что-то ужасное, что касается всех.