Хмари

Воздвиженський взяв білет, йому вийшов Гегель. Він почав розказувати його систему, дуже темну, і почав збиватись.
— Годі, годі! — промовив митрополит. — А розкажи, як учив Гегель про Христа і християнство?
Воздвиженський почав розказувати, що Гегель мав філософію за найвищий ступінь абсолютної ідеї, що релігію він ставив нижче, а Христа мав за чоловіка, котрий перший на світі зрозумів собі тосамість бога з чоловіком, і почав знов збиватись.
— Ну, чого ж ти плутаєшся? — сміявся митрополит. — Адже ж Гегель був єретик?
— Єретик, ваше високопреосвященство, — потакав Воздвиженський.
— Значить, він був дурень!
— Був дурень, ваше високопреосвященство.
— От і добре! За це одно я тобі запишу найбільший бал. — І митрополит насправді записав йому найбільший бал.
— А молитву Христову знаєш? — питав далі митрополит.
— Знаю.
— От це найвища філософія! А ваші німці — Гегелі, Канти, Шеллінги — все то єретики, все то легкодуми! — промовив митрополит, обертаючись до професора філософії.
— Гегель був останній філософ ідеального прямування, — знов почав одвічати Воздвиженський.
— Останній, — перервав його митрополит, — ну, слава тобі господи, що останній, і коли б їх уже більше й не було. І чи вмер уже?
— Вмер...
— Вічний покой його душі, коли вона того заслужить, — промовив митрополит, засміявшись, і за ним засміялася вся конференція, а за нею і всі студенти.

Обвiяний духом поезiї,
пiсень, неба, тепла, квiток, вiн неначе бачив душею свою Україну, свою
дорогу Україну будущо-го часу. Вона вся вставала перед ним, гарна, як рай,
чудова, як дiвчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками,
виноградом i лiсами, вся облита рiками й каналами, з багатими городами й
селами. Україна вставала перед ним з своїм гордим, поетичним i добрим
народом, багатим i просвiченим, з вольним народом, без усякого ярма на
шиї, з своєю мовою в лiтературi, з своєю наукою й поезiєю. I вiн неначе
почув душею, як та поезiя розвивається, мов рожа в садку, в розкiшну,
багату й вольну лiтературу. I перед його очима неначе розгортувалась
театральна сцена, де вiн бачив все те уявки. Як той чудовий сон, бачив вiн
такою Україну.

I молодий Радюк почував душею, що все те мусить сходить i рости само,
не полите водою й росою, без усякої помочi, пiд гарячим камiнням i пiском,
зумисне накиданим зверху. Молодий хлопець почував, що в його душi
виникають все невеселi, смутнi думи. I як вiн бiльше думав про свiй народ
i Україну, то його душа нiби тонула в якiйсь темнiй безвiстi, де не було
нi дна, нi верху, де не було за вiщо вхопиться, хiба за одно повiтря.

Думи, як осiннi хмари, наполягали на молоде чоло. В його душi була
мета, ясна й проста - народ й Україна, але на скiльки дорiжок розбiгався
великий шлях до тiєї мети! I од чого почать? I за що взяться? Та дума знов
кидала його в якусь страшну безодню, де не було й дна, де доводилось
вхопиться хiба за промiння сонця.
А зорi так пишно сяли на синьому небi!

Потiм заворушилось по степу велике, як самий степ, вiйсько московське,
посипались крупами москалi, полiзли степовими мишами й сараною. Ще яснiше
заблищали зорi, частiше замиготiли метеори, розпорювали небо блискавкою
зверху донизу й освiчували ясно ввесь степ. I перед його очима розiслався
степ, ввесь облитий людською кров'ю, ввесь червоний, увесь засипаний
українськими кiстками, засипаний попелом пожежi, укритий диким
гайворонням. Вся степова трава, всi степовi квiтки були неначе обмоченi в
кров, виросли, политi тiєю кров'ю, пускали корiння в кiстки й попiл,
розносили попiд небом пахощi, витягнутi з українських душ, то козацьких,
то дiвоцьких, замордованих за те, що вони родились на тих степах, що
вдихнули в себе повiтря українського неба, української землi. Мрiя так
ясно малювала перед ним страшнi картини українського минувшого часу, що
вiн подивився собi пiд ноги, чи не хлюпається кров пiд його ногами.

Наша земля на Українi як золото, а народ наш часто голодує. В нас
нема промислiвства, а про народ нiхто й не дбає, нiхто його не напутить,
не вчить, не наводить на розум. Наша народна пiсня поетична й чудова, як
утвори перворядних генiїв; наша поезiя, наша мова багата, як щире золото.
I все те марно занапащається, пропадає, лежить непочате. I доки воно
лежатиме? Нам не треба вiйни, а треба просвiти! Нащо нам земля й вода?
Нащо кропило й кадило? Грека й латина? А нас тiльки тим i годують i не
дають нам нiчого луччого, держать нас i народ наш в темнотi, не дають
народовi навiть св. письма на його мовi, що вже мають дикарi, не дають нам
нашого хлiба, не дають нам нашої мови, не дають нам нашої волi, науки,
школи, просвiти.

Студенти з України й Білорусії були цивілізованіші, делікатніші. Вони стояли далеко вище
од інших, навіть розвиттям розуму, і виглядали паничиками й європейцями між
грубими великорусами. Всі студенти говорили московським язиком, і рідко
траплялося почути співучу, м'яку розмову українську. Серед самого монастиря
стояла велика гарна Богоявленська церква. На полуденній стіні церкви була
залізна дошка з написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного. Самий
монастир з академією стояв на Мазепиному дворі. І, невважаючи на те, в академії
Петра Могили, св. Димитрія Тупталай інших не було й духу, й сліду тих
давніх діячів України, тих Сагайдачних, Могил... В Братськім монастирі, в давній
славній академії панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть
чужі люди... Все давнє українське лежало десь глибоко під землею, рядом з
могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попід деревом чужі люди з чужої
далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнані бог зна звідкіль, щоб
загнати ще глибше в землю нашу старовину і новину і поховати її навіки.