Танці з кістками

У вас коли-небудь було при читанні таке дивне відчуття гидливості, але водночас і цікавості? Бридко, мерзенно, головний герой сволота із сволот, кривишся від своїх емоцій, але не можеш кинути читати. Ба, більш того, в якусь мить ловиш себе на думці, що ти йому співчуваєш, і, о ні, сором!, переживаєш за нього. Тепер я сміливо можу заявити - у мене було. І не з Парфумами Зюскінда .

Андрій Семянків запросив мене на , Танці з кістками а я погодилася, без роздумів. Тож… так комусь і треба. Адже книга вимотала, як ніяка до цього часу (ну майже, може щось уже й забула, звиняйте), морально, емоційно, фізично, психологічно. Чесно, мені важко описати, що я пережила при прочитанні, в принципі я це описала в першому абзаці. Але попри усе, від читання відірватись було важко. Кипіла, і це легко сказано.

Кажуть, зробити перший крок, щоб переступити межу закону, дуже і дуже важко. Потім стає легше. Але до цього кроку теж існують свої сходинки. Як от в нашого Севи. До речі, знайомтесь: Северин Доник, завідуючий паталогоанатомічним відділенням однієї із столичних лікарень. Такий собі середньостатичний обиватель, розведений (дружина з сином десь за кордоном), має коханку (вважай громадянський шлюб), любить випити, але не пʼяниця. Живе за плином часу. Перебивається підробітками (боже, які там підробітки у завідуючого моргу, не смішіть його мовчазних пацієнтів), але іноді жалкує, що вибрав не той напрямок медицини. Наприклад в хірургії, гроші пливуть рікою, а в ньго так, мізерний струмінчик, та й то в кращому випадку. Але перед цивільною дружиною соромно (живе в її квартирі), то ж чому не погребувати зайвим підробітком? Тим більше нічого не законного, може лише трішечки проти моралі. Але, як уже проста істина - варто лише зробити перший крок. І Сева його робить. Це легко і майже без докорів совісті. Мертві пацієнти на те і мертві, щоб мовчати і не докоряти.

Психологічий триллер, що змушує трепетати до останньої сторінки. Ти зневажаєш цього Севу всіми фібрами душі. І все ж хочеш, щоб у нього все склалося. Що зі мною не так? Мабуть, все. Ми виросли в суспільстві, де, щоб вижити, треба вигризти собі шлях до перемоги. Кожен гризе, як може. У Северина вийшло так.

Дальше...

У вас когда-нибудь было при чтении такое странное чувство брезгливости, но в то же время и любопытства? Противно, мерзко, главный герой сволочь из сволочей, кривишься от своих эмоций, но не можешь бросить читать. Более того, в какой-то момент ловишь себя на мысли, что ты ему сочувствуешь, и, о нет, стыд!, переживаешь за него. Теперь я смело могу заявить – у меня было. И не с Парфюмером Зюскинда .

Андрей Семянков пригласил меня на , Танцы с костями а я согласилась, без раздумий. Так что… так кому-то и надо. Ведь книга вымотала, как никакая до сих пор (ну почти, может, что-то уже и забыла, извиняйте), морально, эмоционально, физически, психологически. Честно, мне сложно описать, что я пережила при прочтении, в принципе я это описала в первом абзаце. Но, несмотря ни на что, от чтения оторваться было трудно. Кипела, и это легко сказано.

Говорят, сделать первый шаг, чтобы переступить черту закона, очень и очень тяжело. Затем становится легче. Но до этого шага тоже существуют свои ступени. Как вот у нашего Севы. Кстати, знакомьтесь: Северин Доник, заведующий паталогоанатомическим отделением одной из столичных больниц. Такой среднестатический обыватель, разведенный (жена с сыном где-то за границей), имеет любовницу (считай гражданский брак), любит выпить, но не пьяница. Плывёт по течению жизни. Перебивается подработками (боже, какие там подработки у заведующего морга, не смешите его молчаливых пациентов), но иногда сожалеет, что выбрал не то направление медицины. Например в хирургии, деньги плывут рекой, а у него так, скудная струйка, да и то в лучшем случае. Но перед гражданской женой стыдно (живет в её квартире), так почему же не пренебречь лишней подработкой? Тем более ничего не законного, может только немного против морали. Но, простая истина, – стоит только сделать первый шаг. И Сева делает его. Это легко и почти без упреков совести. Мертвые пациенты на то и мертвые, чтобы молчать и не упрекать.

Психологический триллер, заставляющий трепетать до последней страницы. Ты презираешь Севу всеми фибрами души. И все же хочешь, чтобы у него всё сложилось. Что со мной не так? Наверное, всё. Мы выросли в обществе, где, чтобы выжить, нужно выгрызть себе путь к победе. Каждый грызет, как может. У Северина вышло так.

Будучи ветеринаром, мне интересно было прочесть книгу о медике. Тем более патологоанатоме. Тем более это медицинский триллер. История не разочаровала, но и оказалась не такой однозначной как на первый взгляд. Наш главный герой, Сева, мужчина 30-40 лет (точный возврат нам не говорят, но так я почувствовала по прочтению). Он зав отделений патанатомии. Жизнь у него довольно посредственная. Он ничего особо не хочет, ни к чему не стремится. У него есть девушка у которой он живет, своего жилья у Севы нет. Он много пьет и постоянно завидует более успешным врачам своей поликлиники и куму, который занимается контрабандой и при всем этом не плохо себя чувствует. На самом деле у Севы все относительно нормально. Хватает чтоб выжить, но не жить. И в какой-то момент ему предлагают безобидную подработку. Появляются деньги. На что - Сева и сам не знает, ему ничего такого и не хочется. Но череда событий заставляет его все сильнее погрязнуть в темных делах, получая больше денег, но утрачивая душевный покой. История получилась довольно камерная. Все герои появляющиеся с начала истории так или иначе отыграют в ней ключевую роль в том или ином повороте сюжета (судьбу некоторых вполне можно предугадать). Автор очень ловко сплел все в единый сюжет, очень здорово показал как вроде бы невинное зло порождает новое, куда большее зло. Я на протяжении книги Севе сочувствовала, но если трезво посмотреть со стороны - выбор он делал более чем добровольный. Он сам втягивал себя в неприятности, для решения которых нужно было все сильнее марать руки, идти на тяжкие преступления. Помимо наблюдений за метаморфозами главного героя в книге довольно увлекательно в целом рассказывают о медицине, на каком она уровне, какая там коррупция. И многие моменты приправлены хорошим юмором, в меру уместным в контексте истории. Я осталась очень довольная, книга и развлекла, и заставила задуматься. Не зря получила свою награду, заслужено.

Жив-був собі середньостатистичний чолов'яга Северин.

І мав він просте, "сіре", нічим не примітне життя.

Плив за течією як усі - осточортіла робота, безгрошів'я і не кохана, але зручна жінка поруч.

Єдине, що було у Северина не зовсім звичне в людському розумінні - це робота. Бо працював він патологоанатомом.

І от варився Северин у всій цій гнітючій атмосфері, заздрив колегам-лікарям, які мають хабарі, жалівся на відсутність грошей і потроху спивався.

Та одного разу йому надійшла дуже вигідна пропозиція: так би мовити, отримати гроші ні за що - всього лише треба забрати маленьку часточку тканин у мерців.

Нікому погано з цього не буде.

Треба лише домовитися з власною совістю...

Зробивши один крок поза мораллю, інші не будуть довго баритися.

Далі совість дозволить ставити неправильні діагнози задля вигоди, "прибирати" зайвих людей, придумувати нові афери і стати своїм на ринку чорної трансплантології.

Автор у цьому творі дуже талановито розкриває гострі соціальні теми та внутрішню морально-етичну боротьбу людини.

Ми настільки поринаємо у всі ці перипетії та роздуми, що беззаперечно приймаємо поведінку головного героя.

Я не одноразово ловила себе на думці: "Стоп! Зупинись! Ти співчуваєш не тому, кому потрібно".

Роман "Танці з кістками " чудово ілюструє як можна гратися з подвійною мораллю і маніпулювати фактами.

Книга прекрасно написана, захоплює увагу читача з перших сторінок, а по завершенні залишить вас з купою запитань та дискусій до самого себе.