Рецензия на книгу

• 

  sireniti

  1 февраля 2025

  Плодити монстрів

  У вас коли-небудь було при читанні таке дивне відчуття гидливості, але водночас і цікавості? Бридко, мерзенно, головний герой сволота із сволот, кривишся від своїх емоцій, але не можеш кинути читати. Ба, більш того, в якусь мить ловиш себе на думці, що ти йому співчуваєш, і, о ні, сором!, переживаєш за нього.
  Тепер я сміливо можу заявити - у мене було. І не з Парфумами Зюскінда .

  Андрій Семянків запросив мене на , Танці з кістками а я погодилася, без роздумів. Тож… так комусь і треба.
  Адже книга вимотала, як ніяка до цього часу (ну майже, може щось уже й забула, звиняйте), морально, емоційно, фізично, психологічно.
  Чесно, мені важко описати, що я пережила при прочитанні, в принципі я це описала в першому абзаці. Але попри усе, від читання відірватись було важко. Кипіла, і це легко сказано.

  Кажуть, зробити перший крок, щоб переступити межу закону, дуже і дуже важко. Потім стає легше.
  Але до цього кроку теж існують свої сходинки. Як от в нашого Севи.
  До речі, знайомтесь: Северин Доник, завідуючий паталогоанатомічним відділенням однієї із столичних лікарень.
  Такий собі середньостатичний обиватель, розведений (дружина з сином десь за кордоном), має коханку (вважай громадянський шлюб), любить випити, але не пʼяниця. Живе за плином часу. Перебивається підробітками (боже, які там підробітки у завідуючого моргу, не смішіть його мовчазних пацієнтів), але іноді жалкує, що вибрав не той напрямок медицини. Наприклад в хірургії, гроші пливуть рікою, а в ньго так, мізерний струмінчик, та й то в кращому випадку.
  Але перед цивільною дружиною соромно (живе в її квартирі), то ж чому не погребувати зайвим підробітком? Тим більше нічого не законного, може лише трішечки проти моралі.
  Але, як уже проста істина - варто лише зробити перший крок.
  І Сева його робить. Це легко і майже без докорів совісті. Мертві пацієнти на те і мертві, щоб мовчати і не докоряти.

  Психологічий триллер, що змушує трепетати до останньої сторінки. Ти зневажаєш цього Севу всіми фібрами душі. І все ж хочеш, щоб у нього все склалося. Що зі мною не так? Мабуть, все.
  Ми виросли в суспільстві, де, щоб вижити, треба вигризти собі шлях до перемоги. Кожен гризе, як може. У Северина вийшло так.

  Дальше...

  У вас когда-нибудь было при чтении такое странное чувство брезгливости, но в то же время и любопытства? Противно, мерзко, главный герой сволочь из сволочей, кривишься от своих эмоций, но не можешь бросить читать. Более того, в какой-то момент ловишь себя на мысли, что ты ему сочувствуешь, и, о нет, стыд!, переживаешь за него.
  Теперь я смело могу заявить – у меня было. И не с Парфюмером Зюскинда .

  Андрей Семянков пригласил меня на , Танцы с костями а я согласилась, без раздумий. Так что… так кому-то и надо.
  Ведь книга вымотала, как никакая до сих пор (ну почти, может, что-то уже и забыла, извиняйте), морально, эмоционально, физически, психологически.
  Честно, мне сложно описать, что я пережила при прочтении, в принципе я это описала в первом абзаце. Но, несмотря ни на что, от чтения оторваться было трудно. Кипела, и это легко сказано.

  Говорят, сделать первый шаг, чтобы переступить черту закона, очень и очень тяжело. Затем становится легче.
  Но до этого шага тоже существуют свои ступени. Как вот у нашего Севы.
  Кстати, знакомьтесь: Северин Доник, заведующий паталогоанатомическим отделением одной из столичных больниц.
  Такой среднестатический обыватель, разведенный (жена с сыном где-то за границей), имеет любовницу (считай гражданский брак), любит выпить, но не пьяница. Плывёт по течению жизни. Перебивается подработками (боже, какие там подработки у заведующего морга, не смешите его молчаливых пациентов), но иногда сожалеет, что выбрал не то направление медицины. Например в хирургии, деньги плывут рекой, а у него так, скудная струйка, да и то в лучшем случае.
  Но перед гражданской женой стыдно (живет в её квартире), так почему же не пренебречь лишней подработкой? Тем более ничего не законного, может только немного против морали.
  Но, простая истина, – стоит только сделать первый шаг.
  И Сева делает его. Это легко и почти без упреков совести. Мертвые пациенты на то и мертвые, чтобы молчать и не упрекать.

  Психологический триллер, заставляющий трепетать до последней страницы. Ты презираешь Севу всеми фибрами души. И все же хочешь, чтобы у него всё сложилось. Что со мной не так? Наверное, всё.
  Мы выросли в обществе, где, чтобы выжить, нужно выгрызть себе путь к победе. Каждый грызет, как может. У Северина вышло так.

  46 понравилось

  38

  291