Село не люди

Ця книга вражає!
По-перше, назву я сприймала зовсім неправильно. Впевнена, не тільки я подумала, що "село не люди" = "селяни - нелюдь". Відповідно, очікування були приблизно такі: події відбуватимуться в селі, будуть коїтись страшні і лихі речі, жодного симпатичного персонажа не буде, одним словом - сумно, страшно, бо бідність і горе, отаке воно, село... Спочатку майже так і було, але книжка не тільки про це, а хороші герої в ній рідко, але зявляються... А назва - це з розмови київських інтелігентів. Виявляється, вони говорили про те, що село - це не тільки люди, які в ньому живуть, а цілий пласт культури і традицій... А це ж зовсім інша річ...
Книжка сподобалась мені не одразу, але захопила з першої сторінки. Спочатку було відчуття, що мене свідомо намагаються епатувати, накручууючи "чорнуху". Потім епатували убозтвом. Тоді, памятаю, Дарка сказала щось про платню за трудодні і я тішила себе думкою, що все відбувається ще за часів Радянського Союзу, а тоді зображена бідність - для тих часів не така й страшна... Але тішилась я недовго, бо виявилось, що події відбуваються у наш час (і тоді стало дуже-дуже жаль дівчинку, яка не може дозволити собі прокладки...) А далі там почалися прямо-таки Шекспірівські пристрасті!..
А ще ця книга нагадала мені повість, прочитану в дитинстві - "Між добрими людьми" Збанацького. Там дитина блукає світом, здається, під час війни і в повоєнний період, і на кожному кроці зустрічає добрих, хороших людей, які допомагають їй і її рятують. А тут навпаки: куди не кинь, сволота і підлота, навіть коли Катрусі допомагають, то дуже рідко це від щирого сердця...
Хотілося сперечатися з автором то через те, що не буває аж так чорно, а іноді - що так прекрасно теж не може бути... Кляті контрасти. У персонажів-киян немає нічого живого і душевного, ані краплі. А мама - найдобріша в світі, розуміє все, навіть те, що ніяк не вписується в рамки її життєвого досвіду (не вірю, не зрозуміла б і не простила б мама). А сусідський дядько, теж нівроку чоловяга - то в рота дає, то палає великим і чистим коханням... І сама головна героїня, типова наївна Маруся української літератури, дратувала - по-перше, банальний образ, а по-друге, коли чистота і цнотливість рятують вже вдесяте, це трохи схоже на знущання.
А ще запамятався фрагмент, коли мама віддала доньці останні гроші, і я стала чекати - коли ж ці гроші врятують дівчині життя... Мені здалося дуже симптоматичним, що ця символічна "рушниця", що висить на стіні, так і не вистрілила - сталося як сталося, а у автора рятують життя зовсім не гроші. Позиція спірна, але зрозуміла.
Дивували мене і деякі персонажі. Наприклад, ділова і толкова Алка - де вона була до пожежі?..
Не знаю, як оцінювати містичну кінцівку. Мабуть, це був єдиний вихід - не місце таким ідеалам, почуттям, мріям у реальному світі...
І останнє зауваження: обкладинка просто жалхива, сором видавцям...