Село не люди

На страницах этой книги вы познакомитесь с героями, которые будут выходить на авансцену, расправлять юбочки и говорить всё, что они должны. Руководит героями его величество автор, и всё вместе это напоминает настольный хоккей - персонажи картонные, их логика повинуется богу из машины, а рояль в кустах наигрывает фривольные мелодии.
Вначале книжка захватывает. В конце... героиня мрет, домохозяйки плачут и идут смотреть "Ефросинью" по СТБ (хотя мне тут недавно сказали, что стыдно не знать, что "Ефросинью" показывают по какому-то другому каналу, не помню какому).
Архетипно, как реклама стирального порошка. Ну как её за это не любить? Я люблю и читаю - книгу за книгой. Матерюсь, плююсь и читаю дальше. Иногда я вскакиваю с желанием сейчас же бросить книгу в камин, но потом вспоминаю, что камина у меня отродясь не водилось, и покорно сажусь читать дальше.

Душа селянина не завжди свята, і погані бувають люди, і злі вчинки, але врешті майже завжди перемагають духовний сенс і життєва розважливість.

Як сказав у своєму інтерв’ю Ярослав Грицак про дитинство в селі: «Дитина, яка виростає в місті, виростає в місті. Та ж, котра виростає в селі, насправді виростає у Всесвіті».

Так, на живильних просторах, напоєних безкраїм небом і волею, у днях, наповнених тяжкою працею формуються сильні і нестримні характери наших співвітчизників. Хтось втупився в землю, немов віл, і тягне воза свого власного добробуту (хіба можна за це засуджувати!), хтось по-селянські вперто торує шлях до зірок, а хтось – просто намагається вижити наперекір всьому світові…

Простою, зрозумілою мовою авторка доводить, що… Втім, не завжди вона щось доводить, а от розбурхувати думки їй вдається!
Коли читала її «Село не люди» просто немов дивилася фільм жахів. Чомусь в думках вперто спливала Марко Вовчок з її гіпертрофованою тугою і безнадією.

Починаючись із сцени не зовсім традиційного кохання, сюжет нанизує проблеми та нещастя того химерного кохання і, немов торнадо, завзято руйнує долі селян.
«Селом НЕЛЮДІВ» навіть хотілося обізвати земляків головної героїні, яка зважилася полюбити «не ту» людину. Дикі розваги підлітків, спопеляючий гнів сільських матрон, гидливе ставлення інтелігентів до простої людини – тут цілий караван-сарай людських вад!

Отак дивишся і поволі втрачаєш віру у божу суть людини, як такої. Яким має бути фінал того карколомного політу у безвихідь? Він трошки дивний, але заспокійливий. Біда перекувалася на віру, а люди… Люди стали мудрішими? Хотілося б вірити.

Мабуть, таким вже має бути справжня література, яка не малює, а інтригує, не дає прямі відповіді, а змушує шукати їх.
Все в її творах надто.
Надміру болю, надміру сюжетних ходів, надміру правди. Не дарма, ой не дарма Ірина блукала журналістськими стежками – всі її історії знадобилися.

Та й усім починаючим письменникам в своєму інтерв’ю вона дає головну настанову «Не мріяти, а писати»!

Давно уже хотела познакомиться с Люко Дашвар и ее произведениями. Давно - аж с 2007 года, когда данная книга получила награду "Коронация слова". Хотела, но как-то руки не доходили, и вот... настал тот день!

С первых страниц - отвращение, неприязнь и мысли "Серьезно?". А потом как-то все стало на свои места и книга просто увлекла за собой в водоворот событий. Конечно, для такого объема книги сюжетных линий и историй слишком много, но все время хотелось узнать, чем же все закончится, а потому читалось достаточно легко и быстро.

Два момента, которые меня смутили:
1) такое ощущение, будто времена описанные в книге - это послевоенное время или время ссср-кого дефицита, а на деле - начало 2000х годов. Я, конечно, не жила в селе, но и чтобы происходила такая дичь в это время в сельской местности - тоже маловероятна как по мне (как минимум - инструкции, коими руководствовались два подростка).
2) история с пекторалью. Я выросла в том самом городе, где нашли ту самую скифскую пектораль, и мне было очень грустно, что автор вроде бы и использовала исторический факт, но настолько в искрученном свете событий, что те, кто не в курсе о пекторали, даже не задумаются о ее действительном существовании... Уж лучше просто было обозвать украшение "подвеской", "колье" или как угодно, чем пекторалью, с учетом что это действительно уникальная вещь, и никогда не хранилась у частников в коллекциях и тем более у перекупщиков-евреев.

В целом "Село не люди" - очень неординарная и интересная книга. Она не похожа ни на одно произведение, которые я читала раньше.

Книга не однозначна. Ця перша прочитана мною книга Люко Дашвар. І таке перше знайомство з її творчістю звичайно справило неймовірне враження (це ще легко сказано). Ще більшим шоком стало, коли прочитала, що у книзі описані більшою мірою реальні події. Не знаю чи варто читати таку книгу, наповнену брудом людських душ, непристойностями, але чомусь коли її читала не звертала саме на це свою увагу. Я подивилася на світ іншими очима, через призму цієї книги. Навіть через рік у мене ще багато вражень від неї. Тільки не можу розібратись для себе, які саме враження після прочитання залишились.

Прочитала і я...

Таки справді все тут є, за що критикують твір і жорстокий реалізм,і вульгарні сцени сексуального характеру, і груба простота, і безжальність автора до героїв.

Після прочитання я не плакала, емоції були геть різні, але точно - не сльози. І, може це прозвучить дивно, але загальне враження позитивне. Ага. Так,так. Позитивне.

Отже "Село - не люди" - це такий собі драматичний сюжет з чітким присмаком містики. Не шедевр. Але цікавий. Хоча спочатку мені так не здалося, бо на перших сторінках я подумала , що це така собі розповідь про звичайне село і людей, що живуть там простим (хоч би не написати примітивним) життям.А ще про вульгарність та розбещення неповнолітніх. Але ні. Це драма. З такими подробицями людського життя, про які здогадувалася, звичайно , але боялася запитати. Щоправда, перша сцена книги, де тринадцятирічна дівчинка займається оральним сексом з дорослим чоловіком "за тридцять" дещо не в"яжеться з подальшою розповіддю про їх платонічну любов. Ну та вже нехай.
Не буду писати про те, що відсталість способу життя сільських жителів перебільшена автором до неподобства, про це вже і так багато говорили. Але це , мені видається ,потрібно було для виразного фону,для більшої його рел"єфності ,чи що (хоча куди вже там рел"єфніше ,і так аж занадто...) на якому і розгорнулися події, що описуються.
Вразив розмах авторки ,з яким вона , вибачте за слово, половинить персонажів наліво і направо. Жах просто. І хлопці ті бідолашні, і Роман, що став жертвою такого підлого злочину, і баба Ничипориха, і батьки Катеринині, Раю шкода, а ще ж Катерина безталанна, скільки їй пережити довелося. Ну і апофеоз всієї цієї вакханалії - згоріле село. Мороз по шкірі, навіть зараз, коли пишу ці рядки.
Страшенно дратували мене образи інтеліґенції, професора, його дружини та сина. В моєму розумінні - це є бидло. Професор і науковець, наче б то ж інтеліґентна, викоосвічена людина людина. Але - бидло. Самовпевнене, тупе, нічого собою не вартуюче бидло.

А фінал, як на мене дуже позитивний.Катя пережила всі жахіття, вижила, знайшла своє місце в житті. І тепер щовечора може спілкуватися з коханим до віку. І квіти у вазі біля постаменту в центрі села - це такий промінь світлої надії для згорілого села і людей, які просто живуть.

Книги Люко Дашвар - це життя.
Дійсно, не якесь мило ні а чьом, де всі герої ідеалізовані й усе ванільно-прекрасне...
Читаєш - забуваєш, як дихати.
"Село не люди" - це не виключення.
Є така собі дівчина Катя, яка страждає від наклепу, від кохання, від непростої долі...
Переповідати сюжет не хочу, але тут ви побачите справжнє сільське життя, як воно є, без усіляких рожевих окулярів. Приготуйтеся: струни душі авторці точно вдасться зачепити.
Життя інколи невимовно жорстоке, і Люко Дашвар не приховує від нас це.
Словом, читайте!