Село не люди

* У всіх дівчат одна мрія… Кохання… Справжнє кохання. На все життя. А все інше — то не мрії… То примхи

Коли людина довго в смутку, то й посмішка - подвиг.

– Усе в тебе – навіки. Кохання, обіцянки…
– А хіба можна інакше?

«Денис приїхав за півгодини з цілим арсеналом засобів швидкої допомоги при нападах депресії у представників інтелігенції. З ящиком коньяку.»

– Тут мої телефони київські й адреса. Якщо зовсім зле буде, приїжджай. Чим зможу, допоможу. Катерина візитку взяла, посміхається:
– Ну, тоді прощавайте навіки.
– Чому?
– Бо у гості кличете, як мені зле буде. А мені не буде зле.

- Запиши двадцать своих самых заветных мечтаний.
– Зачем? – спитала Тася.
– По ее мечтам мы определим ее социальные перспективы, – пояснив професор. І до Катерини:
– Пиши!
Дівчина глянула на професора з подивом:
– Не можу…
– Почему?
– Таж нема в мене мрій…
– Як? – професор вухам своїм не повірив – аж на українську перейшов.
– Бо двадцятьох мрій не буває… Мрія – вона одна.

«Людям не завше тре' знати, що на них чекає.»

«Та дарма він хвилювався: коли Жанночка вловлювала запах грошей, вона вміла не помічати таких дрібничок, як покручені чоловічі шкарпетки під ногами, Жанночка прийшла й залишилася.»

«Ніч – як ворота в безодню.»

«Тепер у мене стільки землі… Хоч свою державу оголошуй!»

– Брате, я тепер велика людина…
Крупка-молодший розгорнув документ.
– Помічник-консультант народного депутата? Я думав, принаймні радник Президента… Тих помічників – як вошей…

– Я можу кинутися з вікна вниз, – знайшов вихід. Зрадів. Нащо вішатися? Це так неестетично! Краще – як сокіл! Із неба об землю.

«На що витріщатися? Скрізь люди однакові. Тільки на різних землях живуть.»

«Щоразу переконуюсь: історія – це філософія. Філософія нації.»

«Нащо нам чужі землі, ми й про свою мало знаємо».

Усе тут нам чуже й незрозуміле. Усе! Не тільки відсутність туалету в будинках, не тільки болото на дорогах, хати й ферми покинуті, паркани повалені... Роздуми і вчинки - чужі!

«Пісні у народі народжуються тільки під час славної доби. А українська славна доба – це козацтво. От і пісні народні – через одну про козаків.»

– Ні, не будемо косу різати, – мамка охолола. – Не можна. Дівка не косу ріже – долю собі. – І що то вона за доля, якщо від коси залежить? – Катерина їй.
– А в кожного своя, доню. Хоч як не крути, а йдеш однією дорогою. На дві одразу не скочиш.

– Здається, ще на шляху до аборигенів ти звав їх скарбом нації і радів із відсутності асфальту.
– Я й зараз так вважаю. Був би тут асфальт, ти б стількох пісень не знайшов. А від кургану взагалі б нічого не лишилося.