Джанки. Письма Яхе. Квир

Тільки взявши книгу до рук - вона вже інтригує, зацікавлює. Назвою, обкладинкою, яка, до речі, стильно і "влучно" передає всю суть книги, і анотацією. Анотація заслуговує окремої уваги, тому що акцентує на тому, що роман переважно автобіографічний. Прочитавши книгу стає цікаво - наскільки відсотків він автобіографічний. І взагалі, природа людей - цікавитись забороненими речами. Мабуть через те, що вони заборонені. От і тут, в романі і коло нього - заборонені речі. Тільки деякі вибирають їхнє безпосереднє вживання, я деякі - читають про заборонені речі.
Мене дійсно зацікавило яка доля автобіографічності в цьому романі, тому що події, які тут описані - реально відразливі.

Про що ж книга. А книга сама каже про себе. Про наркоту. Про її види, про залежність, про зав'язки. Про "гірку" долю наркоманів.
Цитуючи відому фразу з відомого новорічного фільму: "яка гидота, яка гидота, оця ваша..." Таке відчуття проходе крізь всю книгу. До його головного героя, до його корифеїв, до їхнього стилю життя. Вседозволеність, цікавість. Це призводить до такого результату, який описаний в романі. Все почалось з цікавості.
Хоча ні. Почалось все з заможної родини, в якій ріс наш автор-герої-нщик. Надлишок грошей, вільного часу, можливостей призводять до пані на букву "Ц".
Мене дуже роздратувало одне ствердження автора. Ствердження про те, що підсісти на наркотики не зразу і вдасться. А лише після довготривалого вживання протягом близько шести місяців. Ну, вибачте... Це, на мою думку, звучить як запрошення всім погратись три-п'ять місяців, так, для цікавості, а потім кинути. Це звучить як заклик. Це мені дуже не сподобалось. Як на мене - підсів він вже з того моменту як спробував. Чомусь же він продовжував... Ну та то таке. Кожному своє.
Ну а далі, як то кажуть - "Остапа понесло..." Грошей вже не вистачає, тепер їм є куди діватись і вони тануть. Тому треба їх діставати. А деградуючий вплив наркотиків ні на що не спрямовує, окрім як на легке добування папірців (крадіжки, барижництво і т.п.). Наркоманам нічого не потрібно окрім ширки. І це страшно! І в такому руслі проходить книга. Одні ширяються, другі барижать, третіх загрібають, відсиджують терміни у в'язницях. Намагаються сплигнути - лікуються. Даремно... Виходять - підсідають знову. "И такая дребедень — каждый день!" Тут, між іншим, спливає дружина. Дружина!!! Де вона взагалі могла взятись??? Враховуючи ще те, що автор - не проти "поласувати" хлопчатинкою. І це ступор! Що з ним коїться!? Що коїться з людьми!!!??? Експерименти... А ще в нього і градація є - педики і підори. Виявляється - це зовсім різні речі. Для нього) До кого він себе відносить - дізнаєтесь з роману.
Зміна локацій, штатів, країн. Втеча від закону. Знову вигулькує дружина. Роль дружині виділена дріб'язкова. Мабуть в нариків так і є. І все йде до кінця. І який же він. Хепі-енд чи ні? Ну, кому як подивитись... ;)

Протягом читання книги в мене виникали неоднозначні емоції. Спочатку думав дочитати і позбутись книги, щоб її не було в бібліотеці. Щоб ця погань не була в хаті. Та в ній є і повчальні моменти. Вона показує дно. Дно, якого може досягти людина і з якого мало хто вибирається. Дно, в яке не варто опускатись. В мене є знайомі наркомани. Я знаю що вони наркомани, хоча вони цього не афішують. І мені їх, частково, шкода. Вони - хворі. Невиліковно хворі. Майже.
І не знаю, чи з цієї книги взятий вислів. Але, як каже автор, і так воно і є - бувших наркоманів не буває.

Манера викладення мені сподобалась. Чи то переклад вдалий. Але книга читається легко. Розповідь наркомана зсередини.
Берроуз, як особистість, викликав у мене відразу. Його стиль життя не є приводом для наслідування. А от як письменник він мені сподобався. Цікаве викладення тексту. Знову ця "Ц"!
Ну і враховуючи те, скільки емоцій він в мене викликав. Адже, буває, прочитаєш книгу і не знаєш що про неї написати-сказати. А тут слова самі складаються в речення. І мабуть це його і вирізняє. Його визнання у літературному колі.

То ж бажаю вам свою цікавість втамовувати читанням, а не вживанням ;)

Еще со школы тема наркотиков была пройдена на тему как это плохо, и что легких наркотиков не бывает, и к чему в итоге это ведет, поэтому в какой-то степени к чтению подобной книги была готова. В результате, я не обнаружила никаких новых открытий.

«Путеводитель по аду» говорит аннотация. Главный герой наркоман, джанки, как называет таких автор книги. Повседневность его наполнена ежедневным томлением от наступления ломки, каждодневной суетой в поиске наркотика разными ухищрениями. Все они описаны достаточно интересно, например, через левые рецепты и не очень добросовестных врачей. Главному герою приходится даже самому толкать наркотик, однако никакой выгоды он от этого не приобретает, за исключением только постоянного наличия и доступности оного.

Я ожидала море отчаяния и безнадежности у человека, который впал в подобную бездну. Но, после прочтения у меня такого ощущения не возникло. Потому что, все описано в таком обыденном, повседневном стиле, будто главный герой совершает обычные, ничем не примечательные действия, как в душ сходил или в магазин за покупками. Возможно, для главного героя это так и было. Особенно удивляло его периодические подсадки и лечение. Могу об этом судить только со стороны, но это совершалось с такой легкостью и полным знанием дела. Профи одним словом.

Еще одно обстоятельство удивляло. Это то, что с жизнью наркомана, находясь в постоянном поиске денег на дозу, одновременно у главного героя была обычная жизнь. Намеками из книги я поняла, что у него была жена и дети. Т.е., его загулы и уходы в кайф были как каникулы что ли.

Даже и не представлял что на есть подобные писатели на свете. И вот что меня интересует правдива ли изложенная повесть? Думаю что более чем. О книге и самой теме рассказывать особо нечего. Да человек, да наркоман. Я вот пишу и все пытаюсь сопоставить и сложить свое мнение о прочитанном.
Сейчас сложно судить о ценности данной работы, думаю в то время когда она вышла, это было равносильно бомбе. Так как подобного в литературном жанре никто не делал. Сейчас же, хм есть масса фильмов и произведений.
Ладно в общем я выдавливаю из себя слова и все же ничего не приходит в голову. Это всего лишь рассказ человека который всю свою жизнь посвятил погоне за иллюзиями, человек который получал удовольствия от того как смотрел на свой порванный носок на протяжении недель. И он больше ничего и не хотел кроме как иллюзорного удовольствия и погони в рабских кандалах за новой порцией боли. Берроуз антигерой который прибывает на самом дне человеческой иерархии. К нему нет ни капли жалости. Стоит ли это читать? Да хз, решайте сами, но я бы лучше посоветовал прочесть Хантера Томсона и его "Страх и ненависть" а это произведение в мусор.

Уильям Берроуз написал прекрасное произведение о людях, живших в середине 20 века. Какие они были, чем зарабатывали, чем занимались, где жили. И все это идет с его личного опыта. Автор многое пережил, многое потерял. Но, в конце концов, стал тем, кем он является сейчас. То есть автором, проложившим путь к началу многих других ныне популярных рассказов.
В то время люди как бы делились на два типа: наркоманы и нормальные люди ( может быть малую группу составляли просто бомжи без работы и места жительства).
В некоторых моментах ты просто пугаешься, от того как четко описано действие какого-то препарата, что человек ощущает, принимая его. Многие говорили, что в этом произведении Берроуз пропагандирует наркотики, но это не так. Он говорит о зависимости, о том, как людям плохо после ломки и тд. Хотя иногда автор упоминает и плюсы наркотиков. Но мы все прекрасно понимаем, что минусов явно больше, чем плюсов:)
Джанки- это люди, употреблявшие такой наркотик, как джанк.
Уильям Берроуз в этом рассказе рассматривается и как положительный, и как отрицательный человек-персонаж. Ведь все повествоание ведется от его лица, и мы можем прочувствовать все, что пережил он сам, все, о чем он думал в тот или иной момент своей жизни.
Автор также рассказывает о многосложном характере каждого человека, приводя факты из своей жизни. В следствии, мы понимаем, что люди разные, и у всех разные причины, чтобы совершать различные "проделки" и поступки.
Иногда автор описывает ну уж через чур неприятные моменты. Типо - как вкалывают наркотик в вену, артерию и тд. Это жутко, на самом деле. Также бывают моменты, когда автор через чур конкретизирует какое-то событие, а иногда ведет речь очень сухо, что даже местами становится скучно.
Частенько я забываю и путая некоторых персонажей, потому что Уильям Берроуз в "Джанки" рассказал как минимум про 100 разных людей. И запомнить всех- это задача не из простых.
В произведении частенько забываются запятые. Или виновен в этом перевод, или это лишь от того, что в то время писатели вообще не использовали запятых, хотя прекрасно знали об их существовании.
Книга для чтения в свободное время. Она не затягивает, язык автора простой, читается книга легко. Если вы не знаете, что почитать, то берите в руки именно эту книгу;) Поэтому, книгу сочла интересной и увлекательно-эмоциональной (иногда) и, в общем, поставила 4+/5. Так как, если сравнивать ее с книгами, которым я поставила твердые 5, то она явно проигрывает. Но за то, что автор рассказал правдиво часть своей жизни, ( возможно даже большую) нельзя не поставить какую-то плохую оценку. В итоге, я могу сказать, что мне хочется продолжить знакомство с данным автором, все же чем-то он цепляет:)