Фелікс Австрія

Молитви - це пара від сліз, яка піднімається до неба.

..люди бачать саме те, що хочуть. Люди щасливі обманюватись. Забери у них ілюзію — і вони рознесуть весь цей світ на друзки: повені, пожежі, нещастя. Лише на ілюзії, на обмані самих себе тримається земний порядок.

«Хіба не у вас, християн, є така заповідь: „Люби ближнього свого, як самого себе“? Хіба не мусить людина спершу навчитись себе любити?»

— Ніколи не перестану чудуватися з того, як глибоко проросла в людській істоті любов. Вона, видно, є ще одним невидимим хребтом людини, бо без неї ми не годні здійснювати навіть найпримітивніших дій.

Любов - це єдиний вияв магії в нашому світі, схожому на холодний годинниковий механізм. Без любові всі ці металеві коліщатка швидко заржавіли б і покришились. Але ж ні - вони цокотять і обертаються, приводять в рух одне одного, хоч би вже й самі того не хотіли.

У цьому місті теж є причини й наслідки, тільки вони так глибоко сплутані в хаотичний клубок випадковостей, що несила дошукатися тут жодної логіки.

Мій рот був повен гіркоти: щастя, яким я повнилась, від початку містило в собі отруту.

Молитва — це дим від спалених ілюзій, який розчиняється в небі.

Якщо вже вірити в чудеса, то нехай це будуть чудеса задля розваги.

То ось чому мені тепер так легко. Пташка вилетіла зі своєї клітки. Камінь упав з душі

чи відомо вам, що все наше життя — це ілюзія?

Любов - це єдиний вияв магії в нашому світі, схожому на годинниковий механізм. Без любові всі ці металеві коліщатка швидко заржавіли б і покришились.

Мені не зимно. Холодний вітер не проймає. Будинки - єврейські, вулиці - польські, а все місто, небо з хмарами, зорями, дощем - моє.

Я відчула, як у горлі починає пучнявіти істерична куля, globus histericus, хвороба слабосилих шляхтянок.

Як не можу знайти спокою, то завше пораюсь біля кухні: щось ціджу і перетираю, пражу-смажу, варю, начиняю. Коли шкварчить в оливі цибуля, на весь будинок пахне часник, а я наскрізь просякаю запахом готування, на серці відразу стає просторіше — і вже дається далі жити.

Пан Гальперн хитав головою, відмірюючи для мене зерна міцної зеленої кави з Сальвадору і арабської мокки — аж по 13 з лишком, дорогої, як дідько, але такої ароматної, що здуріти можна. Нехай я не годна витримувати навіть виду Петрового, але не можу собі дозволити варити йому нездалу каву. Така вже я є.

Звикнувши до картинки свого життя, вони, здавалося, нездатні були розгледіти інші можливості, просто не могли їх побачити. Не вірили в них - а отже, цих можливостей і не мали.

А хто сказав, що вдома безпечно? Хто сказав, що і тут на тебе не чигає розбійник - хтось, кому ти довірливо підставляєш свою незахищену шию.

І люди бачать те, що самі хочуть побачити.