Як ми пережили комунізм і навіть сміялися

В Албанії місячний раціон цілої родини включає неповний кілограм мʼяса, неповний кілограм сиру, чотири з половиною кілограма борошна і по двісті пʼятдесят грамів кави і масла. І всюди найважливішим пунктом стоїть хліб. Він означає безпеку — адже брак хліба означає початок справжнього страху. Щоразу, коли я бачу газетний заголовок «Немає хліба», перед моїми очима постає маленька, темна і майже порожня софійська пекарня на бульварі Владіміра Заїмова, і я згадую себе і свій хай і безпричинний, але справжній страх. Мій хліб також стає нереальним, і мені здається, що треба хапати його і їсти, доки він є.

— Соку немає, — нетерпляче хитає вона головою (у цю мить, звісно, не звучить «складне» запитання про те, який саме сік мені хотілося б). Я здаюся і прошу принести каву. Вона засолодка. Йоланта пʼє колу, бо кола є всюди: як у Варшаві, так і, підозрюю, десь посеред пустелі. Молока чи води може не бути, а от пляшка кока-коли завжди знайдеться. Нікому не спадає на думку парадоксальність цієї ситуації: попри те, що фрукти ростуть у Польщі всюди, фруктового соку ніде нема, а от кока-кола є всюди. Утім кока-кола тут, як і все, що прийшло з Америки, — радше символ, аніж суто напій.

Ми зголодніли, тож я сказала: «Пішли на піцу!» Так, як зробила б це десь у Нью-Йорку чи будь-якому західноєвропейському місті. Маючи на увазі:
     — Ходімо в якусь забігайлівку і щось перекусимо.
     Йоланта, мініатюрна білявка, польська перекладачка з англійської, замислено глянула на мене так, ніби я поставила їй якесь складне завдання.
     — Є лише два таких місця, — сказала вона так, ніби вибачалася.     Раптом мене переповнило відчуття провини за те, що я поставилася до піци у Варшаві, як до чогось цілком звичного.

Що комунізм нам прищепив, то це саме цю незмінність, брак майбутнього, брак мрій, можливостей уявляти свої життя інакше. Заледве можна було сказати: «Це лише тимчасово. Це мине, бо інакше не буває». Навпаки, нас учили думати: «Хай там як, а це триватиме вічно. Ми не можемо це змінити». Здавалося, всемогутня система панувала над самим часом. Нашому поколінню здавалося, що комунізм є вічним, що ми приречені на нього й помремо ще до його краху. Ми не були революціонерами, які намагалися його зруйнувати, привести його до кінця. Нас виховували з думкою, що систему змінити неможливо, як і поступово змінити її зсередини.

Життя зберігає ту саму незатишну незмінність; це щось, що треба витримувати, а не отримувати від нього насолоду. Кінець комунізму й досі далеко, адже комунізм — більше, аніж політична ідеологія чи метод урядування: він є станом душі. Політична влада може змінитися за одну ніч, економічне та соціальне життя невдовзі теж підтягнуться, але людські особистості, сформовані комуністичними режимами, в яких вони живуть, змінюються повільніше. Їхні характери так глибоко увібрали певний набір цінностей, спосіб мислення та сприйняття світу, що відхід від цього трибу існування триватиме дуже довго.

Я виразно пам'ятаю, як усе почалося. Якраз перед виходом на пенсію всередині вересня 1989 року один колега-журналіст повернувся з австро-угорського кордону і захоплено розповідав: «Східні німці тисячами переходять кордон. Я не думав, що доживу до цього дня!» І я не думала. Саме так нас вишколюють у цій частині світу — не вірити в те, що зміни можливі. Вас учать боятися змін, тож коли вони нарешті приходять, ви ставитеся до них із підозрою, пересторогою, адже кожна зміна, яку ви пережили досі, завжди була зміною на гірше.