Як ми пережили комунізм і навіть сміялися

Для західних аудиторій Славенка Дракуліч, хорватська письменниця і журналістка, стала голосом країн з-поза Берлінського муру ще до його падіння 1989 року. Її есеї були не тільки затребуваною оповіддю про життя в соціалістичному таборі: Славенка Дракуліч також однією з перших почала пояснювати, як жили у соцтаборі жінки. Уже класична книжка Дракуліч «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» відкрила Заходу цей жіночий світ — приватний, професійний, активістський. Він, утім, майже так само неві...

Жанры

Рейтинг LiveLib

4,5

66 оценок

5
64%
4
33%
3
3%
2
0%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 72Хотят прочитать 83

Рецензии

Аноним10 ноября 2021 г.
Бувають книги як одкровення, бувають книги як сон, а бувають як спомин, спогад про те, що вартувало б забути. Чи ні?

"Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" Славенки Дракуліч одна з таких книг. Ми можемо сміятися, закривати очі, "не пам'ятати", та все одно комунізм частина нашої істоії. Досить недавна частина історії, бо ж минуло всього 30 років. Але страшне слово "дефіцит" пересілдує і досі, а страх "сказати щось не то" теж витає у повітрі.

У книзі 19 ессеїв, 19 коротких замальовок епізодів з життя авторки. Ніби і смішні, та до скрежету в зубах. Відчай, страх, недійснні бажання та злість - весь жах "побутового комунізму" сконцентрований у цій книзі. Я теж пам'ятаю ту пральну машинку, яка тільки крутила одяг. Але це здається все, що я пам'ятаю. Не сильно 4-5-річна дитина пам'ятає дефіцитні 90-ті. Та і добре.

Дефіцит-дефіцит-дефіцит. Заборона-заборона-заборона. Страх-страх-страх.

А ще правда. Гірка правда, яка вона є.
Читать далее
5
316
Аноним16 апреля 2021 г.
Комунізм-це не тільки політика, це спосіб життя. Бути рівними та однаковими, чи бути однаково рівними бідними? Всі, хто пережив комунізм в Радянському Союзі можуть зрозуміти тих, хто його пережив у Балканах. Допоки буде живим покоління піонерів, доти буде страх перед тотальним дефіцитом, правом самовираження і новизни.

Історії зібрані у книзі знайомі нам усім з уст бабусь та дідусів, але вони набирають ного звучання. Зараз нам складно уявити як жити без туалетного паперу, без м'яса та риби в крамницях, навіть без молока та яблук, проте з фарбою для волосся тільки одного кольору і соромом бути жінкою-як особистістю. Нам дивно, як це тривалий час збирати кошти на пральну машину, а після купівлі накривати її вишитою серветкою і вихвалятися перед іншими, не перучи при цьому, щоб не зламалося. А чи пам'ятаєте ви часи, коли пакети після використання пралися, висушувалися і ними користувалися до поки не порвуться (хоча для ремонту можна було використати клейку стрічку)? А по якому приймати гостей, маючи на вечерю відварену картоплю, салат з картоплі і пару яєць?

Сумно до болю, проте це відчувається вже як післясмак. В ті часи люди сприймали це за норму, адже багатство це сором. І це зараз нам цікаво дивитися лайфхаки і розуміти, що по суті це трата часу, а тогді кожна жінка повинна була вести господарство з мінімумом засобів і максимумом винахідливості.

Ці історії зачіпають за живе. Ба, більше-вони вивертають нутро даючи зрозуміти, що сучасність являється океаном можливостей яких були позбавлені наші рідні з минулого. Це історії жінок, на плечах яких трималася сила чоловіків, але яку вперто не хотіли бачити.
⠀
Читать далее
5
234
Аноним28 февраля 2020 г.

Скажу честно, я ожидала большего!

Славенка рассказывает в основном про бытовые мелочи в странах коммунистической Европы.
Например о том что ее бабушка стирала руками, а в 70х у них уже была современная стиральная машинка. В 70х, Карл! Да еще моя мама в 90х стирала вещи в малютке. Про отсутствие прокладок, туалетной бумаги и косметики, про очереди за апельсинами и колу в кофейнях. В этих вопросах бедной Украине повезло еще меньше. То чему ужасается Славенка, в свои современные 90е (а книга написана именно тогда) тогда все еще была реальность моих родителей и бабушек.

Примерно в то время когда моя мама в юности ездила в Чехословакию, восхищалась их уровнем жизни и привозила оттуда модную одежду, авторка летает в Нью-Йорк и сравнивает уже с их уровнем жизни.

Да, то что в Украине было хуже - не обесценивает проблемы Югославии, Польши или Болгарии, но лично у меня не вызывает бурных эмоций, не поражает и не удивляет.
Поэтому написана книга больше для Запада, а не для нас.

Помимо этого в книге показаны зачатки феминизма в восточной Европе. Несколько женщин объединялись в группы - и это уже считалось феминистичим сообществом. Как им было тяжело: "Жінки не беруть тут на себе ініціативу. Вони чекають, поки хтось вирішить іхні проблеми".
Поднимаются вопросы экологии и конечно политики.

3.5/5⭐
Читать далее
4
222

Все рецензии

Цитаты

Аноним1 июля 2024 г.
Після цього прикордонник довго вивчав твій паспорт, розглядав тебе, тоді знову дивився в паспорт, — хвилини здавалися годинами. Саме цей погляд і дратував мене завжди: з подібною підозрою на тебе дивилися в усіх прикордонних пунктах комуністичних країн. Ти знав, що за тобою нема провини, але також розумів, що це не має жодного значення, якщо цей офіцер вважає тебе винним; ба більше, ти хочеш потрапити до світу, де невинних не існує, де кожну особу вважають винною, аж доки їй не вдалося довести протилежного.
Читать далее
1
26
Аноним1 июля 2024 г.
Більш ніж тридцять років потому моя подруга Катарина з Софії побачила у ванні мою пачку тампонів і попросила залишити їх їй. Мовляв, я і так їду до Загреба, а їй вони потрібні для виступу в театрі.

— У нас нема гігієнічних прокладок, а часом навіть ватних тампонів. Мені доводиться робити запаси, коли щось зʼявляється, або ж позичати, — розповіла вона.

Якусь мить я вагалася — плакати чи сміятися. Я розкидалася тампонами в своїх подорожах: я вже залишила пачку тампонів і кілька прокладок, іронічно назвавши їх «новою свободою», у Варшаві (плюс «баєрівський» аспірин та антибіотики), ще одну пачку (а також парфуми Anaïs) віддала в Празі, і от нарешті в Софії… За всі ці роки комунізм так і не зумів виробити найпростішу гігієнічну прокладку, нагально потрібну всім жінкам.
Читать далее
1
24
Аноним30 января 2021 г.
Кожен публічний простір — наче дошка оголошень, де залишають повідомлення до нації від колективного підсвідомого.
1
137