В’язні зеленої дачі

Перше розчарування улюбленим автором. Не знаю, але уже з перших стрічок роману, я зрозуміла, що високої оцінки не буде. Така гарна обкладинка, стільки сподівань від назви (та й взагалі), і повне розчарування. Адже знаю - він вміє краще. Цікавіше, надривніше. А тут якийсь дивний сюжет з дивними героями і фіналом, що викликає недоуміння і іронічне: «Не вірю!».

Ця історія починається ще за часів Радянского Союзу і закінчується в наші дні. І автор замахнувся на стільки закручених ліній і сюжетів, що книга в триста з хвостиком сторіном просто не змогла усього вмістити.
Тут і корумповані чиновники, і ігри місцевих князьків у гарем, і кохання з першого погляду, і зітхання з другого. Тут помста і вбивство, політика, стара і нова.
Сестри, закохані в одного і того ж чоловіка, таємничі листи з погрозами і вимаганням відродити стару дачу, де колись сталася трагедія.
І викрадення людини, і дивні збіги обставин. Тюрма, прощення, надія, страх.

Все звучить ніби непогано, егеж? Але оповідь скаче. Наче зав‘язується основна лінія - а потім раз - і минуло десять років. І вже нова зав‘язка. А що ж там було, в тих роках, які пролетіли? Нам цієї таємниці не розкривають. Події розвиваються ніби і в тому ж ключі, що на початку, але вже з новими героями. І зі старими таємницями.

От якось так.
Навмисне не розкривала сюжет, бо тоді прийдеться переповідати всю книгу. А я не зрозуміла її посил - от і весь мій відгук на сьогодні.

Мабуть, моє враження від книги не буде оригінальним. Справді не сподобалося. Либонь, насамперед через те, що вже прочитані значно більш якісні твори автора, тож є впевненість у тому, що автор вміє краще, сердечніше, так, щоб дійсно "зачепило". А тут не вийшло, не чіпляє(
Коли читаєш цю книгу, видається, ніби несеш щось надто важке і ніяк не можеш донести до тієї точки, що є кінцевою. Направду надто багато історій, зліплених докупи. Назагал воно видається не такою вже й поганою сумішшю, але мені особисто не вистачило того, що залишилося поза увагою автора. Бо ж дійсно цікаво, що спонукало до тих чи інших подій, чому герої роблять саме такий вибір, який фінал має кожна маленька історія. Видається, ніби цілі шматки тексту десь зникли, бо, якби це був такий роман, які ми називаємо "цеглинами", можливо, він був би значно більш цікавим.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Видимо, мое впечатление от книги не будет оригинальным. Действительно не понравилось. Наверное, прежде всего потому, что уже прочитаны значительно более качественные произведения автора, поэтому есть уверенность в том, что автор умеет лучше, сердечнее, так, чтобы действительно «зацепило». А здесь не получилось, не цепляет(
Когда читаешь эту книгу, кажется, будто несешь что-то слишком тяжелое и никак не можешь донести до конечной точки. Действительно слишком много историй, слепленных вместе. Вообще все это кажется не такой уж и плохой смесью, но мне лично не хватило того, что осталось без внимания автора. Ведь действительно интересно, что привело к тем или иным событиям, почему герои делают именно такой выбор, какой финал имеет каждая маленькая история. Кажется, что целые куски текста где-то исчезли, потому что, если бы это был такой роман, которые мы называем "кирпичами", возможно, он был бы гораздо более интересным.

Моє перше знайомство з автором. Читаючи, зловила себе на думці, що це якийсь новий жанр? Та ні! Напевно, тоді так сприймалася мною подана інформація - шакуюче та кошмарно. Але дуже своєрідна подача. Роман постійно міняє не тільки головних героїв, яких тут багато, а і часовий простір. Перебіжками від розділу до розділу співставляєш взаємозв'язки тих чи інших подій або персонажів і, нарешті, картина вимальовується.

Назва "В'язні зеленої дачі", а сама Дача була як щось натхненне духом, як щось живе, як щось з душею та розумом. Тільки вона (дача) не була зеленою, а чорніше ночі, це морок, мгла, непроглядна тьма та всі, хто туди поринав, були вмить окутані кромешною темрявою до кінця життя.

Щодо суті, то для себе я виокремила тільки одне - ВЛАДА. Влада у коханні - панувати чиєюсь увагою, тілом, близькістю егоїстично, самолюбиво, претенціозно або навпаки - бути підвладним одній коханій/коханому щиро та безпорадно. Влада страху, людські долі під прицілом. Політична влада, де панує злочинність, корупція, недбалість тощо.
Депресивна книга, бо саме такі емоції були від початку і до фіналу.

Володимир Савович таки вміє дивувати!
Книга чи то надто геніальна для сприймання пересічним читачем, чи то просто недопрацьована. В останнє мало віриться, все ж таки ми маємо справу з досвідченим світочем сучасної української романістики. Я скоріше назвала б це експериментом у пошуку нових жанрових форм. Хай там як, але починати  знайомство із творчістю Володимира Лиса з цього роману я не раджу.
Коли читаєш книгу, є враження, що складаєш пазл, у якому не вистачає деталей. До останнього рядка, я жадібно ковтала кожне слово, наївно сподіваючись, що ось-ось  потрібні "пазлики"знайдуться і закриють прогалини в сюжеті, але марно. В результаті маю відчуття розгубленості, неясності і якоїсь ...образи, чи що?  Розгортаєш книгу, щоб  легко і невимушено провести час, а тут тобі на — сюжетна головоломка, перестрибування в хронології і складність світобачення людей із психічними розладами.  Не дивно, що  більшость прихильників творчості Лиса розчаровані книгою. У мене ж враження неоднозначні.  Казати, що книга погана чи хороша не буду. Вона оригінальна, вона захоплююча, вона віє свіжим повітрям і сучасністю. Те, що треба для шукачів чогось нового й незвичайного. Мене відштовхує не ця своєрідна мозаїчність сюжету, а характери героїв. Адже серед них немає жодного порядного, жодного, хто б не порушив мораль(часом і закон). Від цього здається, що і у самого роману моралі нема. Незрозуміло, що хотів сказати автор. Принаймні мені не зрозуміло. І хоч відсутність позитивних героїв далеко не вперше зустрічається у художній літературі, читати все ж було трохи бридко, проте, як не дивно, захопливо.
Роман "В'язні зеленої дачі" дивний, заплутаний, незрозумілий, але, чорт візьми, — як же складно від нього відірватися. А хіба не це головне у художній прозі?