Сліпобачення

Искусство можно считать некоторым исключением. Эстетика, похоже, требует некоторого уровня самосознания — собственно, вполне возможно, что эволюция эстетики и спустила лавину разума. Когда тебя бросает в дрожь от прекрасной мелодии, это врубается механизм поощрения в лимбической системе — тот же механизм, что вознаграждает человека за секс с привлекательной партнершей и поглощение больших количеств сахарозы. Иными словами, это взлом системы; твой мозг научился получать награду, не заслужив ее увеличением приспособленности. Это приятно, это делает нашу жизнь ценной и полной. Но оно же обращает нас внутрь себя, отвлекает. Помните — те крысы шестидесятых, что научились, нажимая рычаг, стимулировать центры удовольствия? Они жали на рычаги с таким наркоманским рвением, что забывали питаться. Зверьки дохли от голода. Не сомневаюсь, умирали они счастливыми — но умирали. Не оставив потомства. Приспособленность падала до нуля. Эстетика. Самосознание. Гибель.

Надпроцессы расцветают как опухоли, пробуждаются и называют себя "я". Постепенно система слабеет и замедляется. Теперь даже на восприятие уходит куча времени — на то, чтобы оценить сигнал, пережевать и принять решение на манер разумного существа. Но когда на твоём пути грохочет потоп, а из густой травы набрасывается лев, новомодное самосознание становится непозволительной роскошью. Ствол мозга работает в меру сил: видит угрозу, перехватывает управление и реагирует в сотню раз быстрее, чем жирный старикашка, восседающий в директорском кресле наверху. Но с каждым поколением становится всё труднее обходить эту скрипучую неврологическую бюрократию.

Самоодержимое на грани психоза "я" растрачивает энергию и вычислительные мощности. Шифровики в нём не нуждаются, они более экономны. С их примитивной биохимией и небольшим мозгом, лишённые инструментов, корабля и части собственного метаболизма, они всё равно делают нас, как паралитиков. Прячут речь на видном месте, даже когда вы знаете, о чём они говорят. Используют против вас ваши же когнитивные процессы. Путешествуют между звёздами. Вот на что способен интеллект, не обременённый разумом.

Потому что "я" — это не рабочий разум, понимаете? Для Аманды Бейтс сказать: "Я не существую", — бессмыслица. Но, когда то же самое повторяют процессы в глубине её мозга, они лишь докладывают, что паразит сдох, сообщают о том, что свободны.

Від Платона до Декарта, до Докінза й до Ранди. Душі, агенти-зомбі й кваліа. Колмогоровська складність. Свідомість як божественна іскра. Свідомість як електромагнітне поле. Свідомість як функціональний кластер.
Я досліджував усе.
Веґнер вважав свідомість коротким резюме. Пенровз вловлював її у переспіві приручених електронів. Норретрендерс називав свідомість полудою; Казим — витоком з паралельного всесвіту. Метцінґер заперечував саме її існування. Штучні Інтелекти повідомили, що збагнули її суть, а тоді заявили, що не здатні нам її пояснити. Зрештою, Гедель мав рацію: жодна система не здатна цілковито себе зрозуміти.

Задоволення, яке колись потрібно було крок за кроком здобувати, просуваючись шляхом еволюційного розвитку, тепер приносила марна інтроспекція. Естетика постає з трильйона допамінових рецепторів, і система виходить за межі звичного моделювання організму — вона починає моделювати сам процес моделювання. Споживає все більше обчислювальних ресурсів, тоне в нескінченній рекурсії й недоречних симуляціях. Як паразитичне ДНК, що проростає в кожному природному геномі, система зберігається, розмножується і не виробляє нічого, крім себе самої. Метапроцеси розцвітають, наче ракові пухлини, прокидаються і називають себе «я».

/Іюдство сподівалося, що дотепер зможе навіки позбутися сну.
Це ж абсолютно жахливе марнотратство: третину життя кожна людина проводить у несвідомому стані, без думок і відчуттів. Тіло просто спалює енергію, нічого не виробляючи. Тільки подумайте, чого б ми могли досягти, якби кожні п’ятнадцять годин не впадали в безтяму, якби наш мозок лишався притомним і бадьорим із самого дитинства й до останньої межі сто двадцять років потому. Тільки подумайте про вісім мільярдів душ без вимикача і потреби в перепочинку — аж доки не зноситься двигун.
Ми могли б досягти зірок.

– Наш зір здебільшого брехня за замовчуванням, — вів далі біолог. — Насправді ми не бачимо нічого, крім як у секторі завширшки кілька градусів з максимальною роздільною здатністю. Усе решта — тільки периферійний зір, плями, лише світло та рух. Рух фокусує погляд. Ти знаєш, що твої очі постійно смикаються, Кітоне? Це називається сакадами. Зображення затуманюється, очі рухаються надто швидко, й мозок не встигає інтегрувати побачене, тож твоє око... просто вимикається між паузами. Воно ловить лише ізольовані стоп-кадри, а мозок сам редагує пропуски й заповнює їх ілюзією безперевності у твоїй голові.

– Не вся біологія заснована на генах. Соняшники мають саме такий вигляд через суто фізичну напругу при вигині. Всюди у природі трапляються числа Фібоначчі й золоті перетини, що не програмуються генетичним кодом, а залежать від механічних впливів. Розгляньмо ембріон, що розвивається: гени наказують почати чи припинити рости, але кількість пальців і хребців визначається механічним зіштовхуванням одних клітин з іншими. А як щодо вже згаданих веретен поділу? Вони критично необхідні для відтворення кожної еукаріотичної клітини, а вони ж ростуть, як кристали, без участі генів. Ви здивуєтеся, скільки всього в природі функціонує саме таким чином.
— Але ж гени все одно потрібні, — запротестувала Бейтс, підійшовши до нас.
— Гени лише встановлюють початкові умови для запуску процесів. А структура, що виникає опісля, не потребує особливих інструкцій. Класичний зразок складної адаптивної системи, відомий нам уже понад сотню років, — знову затяжка, — або й довше: Дарвін наводив приклад медових стільників ще у 1880 х роках.
— Медові стільники, — повторила Бейте.
— Бездоганні шестикутники. Щільно припасовані один до одного. Бджоли запрограмовані, щоб їх створювати, але звідки комаха знає геометрію, щоб витворити точний шестикутник? Не знає. Вона запрограмована пережовувати віск і випльовувати його, обертаючись навколо своєї вісі. Виходить коло. Посади багато бджіл на одну поверхню, нехай жують разом, і вже кола втикатимуться між собою, перетворюючись на шестикутники, які — так уже склалося — формують ефективнішу упаковку.