– Ти чула коли небудь про «китайську кімнату»? – запитав я.
Вона похитала головою.
– Тільки краєм вуха. Це щось давнє, чи не так?
– Їй не менше століття. Насправді це софізм, аргумент, що гіпотетично може спростувати правильність тестів Тьюрінга. Якогось типа лишають у зачиненій кімнаті. Крізь щілину в стіні він отримує аркуші з дивними закарлючками. Також він отримує доступ до бази цих закарлючок і переліку правил, які вказують, як поєднувати їх між собою.
– Граматика, – сказала Челсі. – Синтаксис.
Я кивнув.
– Штука в тому, що піддослідний гадки не має, чим є ті закарлючки чи яку інформацію вони можуть містити. Знає тільки, що коли натрапить на значок «дельта», то мусить взяти п’яту і шосту закарлючки з файлу «тета», а тоді об’єднати їх з іншою карлючкою з файлу «гамма». Так він вибудовує відповідь і записує її на листочку, який всовує назад у щілину і відпочиває до наступного сеансу. «Повторювати, доки м’ясо не стане просмаженим і соковитим».
– І так він підтримує розмову, – здогадалася Челсі. – Гадаю, китайською наш дослід називався б іспанською інквізицією.
– Саме так. Ідея полягає в тому, що ти використовуєш алгоритми зіставлення зі зразками, щоб брати участь у розмові, коли й гадки не маєш, що кажеш . Залежно від того, наскільки ґрунтовні твої правила, ти можеш пройти тест Тьюрінга. Тебе можуть вважати розумним і говірким, а ти навіть не знатимеш мови, якою спілкуєшся.
– Це і є синтез?
– Лише та його частина, що передбачає спрощення семіотичних протоколів. І лише теоретично. По суті, я отримую дані кантонським діалектом, а відповідаю німецькою мовою, тому що я радше провідник, аніж учасник бесіди. Але принцип ти зрозуміла.