Де немає бога

Головне питання книги: як Бог допускає усе те зло та страждання, що відбуваються у нашому світі? Де справедливість? Що є покарання, а що є нагорода? Як на мене, відповісти на це Кідруку не вдалось (якщо він планував).
Хоч роман і розповідає струнку історію катастрофи, мені у ньому було недостатньо філософського підтексту. Я все очікував, що в кінці книги будуть особисті відповіді автора на головні питання книги, що він нас підведе до чогось конкретного, або результат проллє світло на певні речі, але нічого подібного для мене не сталось. Може у тому і суть, що людина не здатна збагнути мотиви Бога щодо неї самої? Але і ця потенційна відповідь у романі не фігурує.
Книга в цілому непогана і особисто Макс її ставить на верхні сходинки серед усіх своїх романів, але для мене «Де немає Бога» навпаки остання найменш сяюча його робота.

Починаючи читати цю книгу, я очікував, що це буде пригодницького типу роман, з виживанням та зустрічю із захоплюючими випробуваннями для героїв - таке очікування, скоріше за все, через те, що я підліток і звик до такого типу історій.

Але цей роман дорослий, навіть дуже. Книга дуже тяжка майже в усіх сенсах цього слова. Дуже багато подробиць тяжкого минулого героїв, жорстокі моменти та "трагічна атмосфера". Мені вже здавалось, що в цій книжці більше води, ніж океані, а постійні передісторії, посеред основного сюжету, вже набридали. Але прочитавши кінець та післямову автора, зрозумів, що ця книга з доволі тяжкою моралью, яку мені поки не зрозуміти, і всі подробиць в ній мають особливий сенс.

В цілому, книга сподобалась, мені було тяжко її сприймати, але вона залишила приємні спогади. Хочу в майбутньому її перечитати, щоб більше зрозуміти сенс.

Так сталося, що я не будучи шанувальницею творчості Макса Кідрука була на двох його фан зустрічах, проте бажання взяти хоч якусь його книгу до рук в мене не виникло (не той час - не те місце)...
  Стереотип напевно в голові тихим голосом говорив : "Хто такі ці сучасні українські письменники, і про що цікаве вони можуть писати".
Але я вирішила дати йому можливість здивувати мене, і ось що я хочу сказати : "Де немає Бога це дуже сильний роман у технічному плані, видно, що зроблено дуже велику роботу над опрацюванням усіх тем, які піднімає Макс.
Особисто я люблю коли багато різних персонажів, і в кожного з них своя добре прописана історія від початку і до логічного завершення. В цій книзі саме так, хоча мені не вистачало завершення історії Артема, ну але це дрібниці.
Перед обличчям смерті, на висоті більш 6000м не важливо хто ти : українець, росіянин, німець, єврей чи американець. Там, де немає Бога всі рівні.
Сильним вийшов образ священика, який пройшов шлях від раю до пекла і назад
  Характери та долі. Кожен зробив свій вибір і пройшов довгий шлях. У кожного своя таємниця і своє бачення світу, навіть на недосяжній висоті.
Фіналом стали слова "...і справа не в тім, що нам бракує слів для того, щоб виразити любов, справа в тому, що слів вистачає, а любові немає..."
Загалом враження дуже хороше, більше ніж я очікувала. І книга ця насправді не про Бога, а про повагу до того, ким ми є. Тому, читайте роман і робіть власні висновки...

Книга захопила, але не вразила. Можливо, особисто для мене, ця тема вже трохи заїжджена, я дивилась багато кіно на цю тему, хоча коли спробувала читати "Між нами гори" Чарльза Мартіна, саме безкінечні спогади героїв мене роздратували вкрай, і я так і не дочитала ту книгу.
Респект Максу, він вміє тримати мене в тонусі 3-5 днів, поки не дочитаю будь-яку його книгу, за яку берусь.
Головним недоліком книги, на мою думку, є перевантаження термінологією. Я дуже рада, що Макс читав Річарда Докінза, але я теж його читала, і коли я читаю книгу Річарда, я розумію про що йде мова, але коли читаю Макса, який читав Річарда, про що хоче переказати у своїй книзі Макс я не розумію. Коли я читаю книги Олександра Ніконова, я розумію про що він пише, у мене не виникає проблем з технічними нюансами, науковими описами подій, коли я читаю Макса, я не розумію ні про той фюзеляж, ні про кіль, ні про ешелон. Про футбол я взагалі, просто гортала сторінки.
Додам на цю тему цитату: "Якщо ви не можете, щось пояснити 6-річній дитині, ви самі цього не розумієте".
Інша версія, (моєї подруги з читального клубу, ми читали цю книгу втрьох) Макс набиває букви для розміру книги.
В той же час, книга глибока, цікава, захоплива. Гарно прописані персонажі, їх історії. Чомусь я очікувала, що помруть усі. Хоча серед тих хто вижив, саме цих двоє, я розглядала на найбільш ймовірних кандидатів для повернення додому.
Гостра соціальна проблематика, подана у легкій, і ніби проміжній формі. Вона ніби схована у вирі подій, але в той же час і поруч з кожним героєм книги. Вже вкотре захоплююсь Максовою майстерністю легко говорити про складне.
Найбільше мені сподобались історії Анни і Брендона. Але якщо з Брендоном зрозуміло, тут емоції. То Анна, там не все так просто, ба навіть зовсім не просто.. але мабуть таке і життя, в якому кожен з нас робить свій власний вибір.. незалежно від наслідків..
Дратувала історія Артема, ніби й справжня, але в той же час я в неї не повірила, не зачепила вона мене.
Дюк Апшоу, темна конячка з самого початку, мовчав там де треба кричати, а насамкінець втратив розум, разом з Олівером, Єгором і Лоуренсом.
Цікаво, що першими зламалися саме чоловіки, як фізично так і духовно. Хоча, все ж таки правильніше буде сказати, що вони були зломлені ще до посадки на літак..
Я навіть не знаю, чи варто радити цю книгу до читання. Кому? Хіба фанату авіакатастроф.