І прибуде суддя

Очень интригующая книга получилась. Я ожидал нескольких вариантов развития: либо произведение с мистикой, либо какая-то преступная групировка держала в ежевых рукавицах городок, либо главный герой сумашедший и ему это все мерещится в его больном мозгу, и если бы это было так, то оценку я бы занизил, потому как надоели подобные развязки в историях. Но в итоге вариант оказался совсем другим, что меня порадовало и слегка удивило. Эта развязка получилась немного необычной, потому как я ее даже не предполагал, хотя и не особо увлекательной. Сам герой мне не понравился. Это же насколько нужно быть трусом, чтобы не признаться девушке, что больше ничего к ней не чувствуетшь, а вместо этого добровольно сбежать в маленький городок по необязательному направлению на три года. Ведь он то сам туда не хотел ехать. В принципе мне ни один из персонажей не приглянулся. Но сама история интересная и интригующая. Выше мной описаны лишь основные возможные варианты развязок, а по ходу дела в моей голове мелькали и другие идеи, на которые сам автор иногда наталкивал. Думаю в дальнейшем обязательно почитаю что-нибудь еще у него.
Оценка 9 из 10

Дуже загадкова, і навіть містична історія, можна сказати на грані психологічного триллеру. Тут все ніби в тумані, все поза уявою, і все ніби за якимось темно-сірим, або й болотного відтінку скельцем.
Якісь дивні пригоди стаються з молодим юристом у Старій Вишні. Що це? Занадто яскрава уява, чи нестримний політ фантазії? Чи може справді - І прибуде суддя…

Тебе відправляють працювати в якесь богом забите село, і вже у потязі стає зрозуміло, що щось тут не так. Провідниця веде себе дуже дивно, а потім і зовсім осідає на твоєму плечі скорботними схлипуваннями.
І ти ще не знаєш, що бачиш її не в останнє, хоча імовірність більше не зустрітись дуже висока.
А містечко уже з першої зустрічі дивує своєю неповторністю. Тихе, аж занадто. Темне, аж занадто.
І якийсь жебрак, що застерігає тікати звідси якнайдальше.
І не можна відзиватися на крики про допомогу.
І таємничі смерті одна за другою.
І твоя причетність до них явна, але ти точно знаєш, що не винен ні в чому.
І картини Босха на стінах сільських будинків.
І жінки, що кохаються, як востаннє.
Хоча чому ж як? Декому і справді не сильно щастить… чи щастить, але не сильно…

Психологічний стан основного героя був під великим сумнівом. У фіналі автор підтвердив мої думки. Після спогадів про дитинство все стало на свої місця. Ніби то.
Не все так однозначно.
Тут взагалі немає нічого однозначного.
А взагалі піднято багато питань. Особливо вразила думка, що коли знаємо близько людину, коли вона добра до тебе, то здається, що вона не може нічого поганого вдіяти відносно інших. На жаль, це не так. Приклад наведений гарний.

Так, мої думки буремні, як і повість.

Перевод.

Очень загадочная, даже мистическая история, можно сказать на грани психологического триллера. Здесь всё, как в тумане, словно вне воображения, и всё слоано за каким-то тёмно-серым, а то и болотного оттенка стёклышком.
Что странное происходит с молодым юристом в Старой Вишне. Что это? Слишком яркое воображение или безудержный полёт фантазии? Может действительно - И прибудет судья…

Тебя отправляют работать в какую-то богом забытую деревню, и уже в поезде становится понятно, что что-то здесь не так. Проводница ведёт себя очень странно, а потом и вовсе оседает на твоем плече скорбными всхлипываниями.
И ты еще не знаешь, что видишь её не последний раз, хотя вероятность больше не встретиться слишком высока.
А городок уже с первой встречи удивляет своей неповторимостью. Тих, слишком. Тёмен, слишком.
И какой-то нищий встречает тебя, предостерегая бежать отсюда подальше.
И нельзя отзываться на крики о помощи.
И таинственные смерти одна за другой.
И твоя причастность к ним очевидна, но ты точно знаешь, что не виноват ни в чём.
И картины Босха на стенах деревенских домов.
И женщины, которые любят, как в последний раз.
Хотя почему как? Некоторым действительно не сильно везёт... или везёт, но не сильно...

Психологическое состояние основного героя было под большим сомнением. В финале автор подтвердил моё мнение. После воспоминаний о детстве всё стало на свои места. Якобы.
Не всё так однозначно.
А вообще подняты многие вопросы. Особенно поразила мысль, что когда знаем близко человека, когда он добра к тебе, то кажется, что он не может ничего плохого сделать относительно других. К сожалению, это не так. Пример приведён хороший.

Да, мои мысли бурны, как и повесть.

Кожен - сам собі суддя. Не інакше.

Саме до такої думки підштовхує нас автор своєю розповіддю про перспективного юриста, який через примхи долі опинився у Богом забутому містечку Стара Вишня. Приїхав - і почалося. Містика, яка міцно сплелася з реальністю у химерному танго, події, що штовхають героїв до дивних, часом парадоксальних учинків, а читачів наштовхують на підозри про адекватність тих самих героїв...

Дуже по-філософськи, дуже неочікувано у фіналі. До речі, щодо закидів про фінал: тут читачу потрібно проробити чималу роботу, щоб самому визначити, до чого призвели події. Це не просто відкритий фінал, а фінал-загадка. Питання, яке не має правильної відповіді. Звісно, ті, хто звик складати свою думку про твір за "критикою", вичитувати аналіз із підручників, із таким не впораються. Сорі, беріть лопату й копайте глибше.

Мушу сказати, що автор дивує мене щоразу. І щоразу приємно.

Ну, чому, чому більшість сучасних українських письменників уміють так гарно інтригувати і водночас так безталанно закінчувати свої книги?

"І прибуде суддя", здається, найекранізованіша книга сучасних українських писак, яку я коли-небудь читала. У ній є і цікавий сюжет, що примушує тебе невідривно перегортати сторінка за сторінкою, є цілком сильний психологічний струмінь, незвичайна містифікація, а вкінці... А вкінці ми розуміємо, що письменнику просто не вистачило сили такий потужний вулкан сюжету направити у потрібне русло. От і все. Пане Володимире, ви мене вже втретє розчарували. Обманули. Не люблю письменників, котрі обманюють.

Ніщо не в змозі так захоплювати уяву читача, як хороший сучасний детектив. А додати в нього ще й містичні мотиви та майстерний психологізм - і безсонна ніч, проведена за книгою, вже забезпечена. Принаймні так сталося зі мною під час читання нового роману Володимира Лиса «І прибуде суддя». Призер «Коронації слова» Володимир Лис є одним із моїх улюблених сучасних українських письменників, тому я не могла не звернути увагу на його нову книжку, видану у цьому році, з красномовною назвою «І прибуде суддя». Сюжет роману, здавалось, досить банальний як для детективного жанру. Молодий юрист приїздить у маленьке містечко, де одне за одним відбуваються вбивства, що певним чином пов’язані з ним самим. Роман дозволяє поринути у атмосферу містики та загадковості. Можливо тому, читаючи, я не могла від нього відірватися, аж поки не перегорнула останню сторінку. На початку книги здається, що герой, який є і оповідачем, потрапив у пастку. Усе неначе проти нього. Однак уже в середині я почала здогадуватись, що реальність у творі може не збігатися з тим, про що оповідає герой, що певні явища можуть бути тільки витвором його уяви. Автор вміло відтворив психологію головного героя через його думки, що впродовж твору ставали все більш сплутаними, фрагментарними, його дивакуваті і доволі неоднозначні сни, його спогади та почуття. І чим далі я читала, тим більше автор заглиблював мене у них і тим більшою ставала напруга твору. Фінал роману мене приємно здивував. Він нагадав кінцівку скоріше не книги українського письменника, а якісного голлівудського трилера, що не може не радувати. Роман розкриває поняття справедливості, а також те, якою вона може буди різною для кожного із нас. Чи можна виправдати злочин? Чи маємо ми право взагалі судити людину? Саме на ці питання наштовхує книга Володимира Лиса, де загострене почуття справедливості головного героя затьмарює і розум, і серце. Цю книгу я б порекомендувала всім тим, хто захоплюється якісними українськими детективами, а особливо психологічними. Цінним він стане і для читачів, які цікавляться українською прозою загалом. Роман «І прибуде суддя», на мою думку, можна сміливо назвати одним із найкращих українських творів, виданих у цьому році. Надзвичайно захоплюючий сюжет у поєднанні з глибиною думки створюють чудове враження від прочитаного і заохочують й надалі відкривати для себе майстерну прозу Володимира Лиса.

Читала на одному подиху два дні... Автор майстерно снує сюжет твору, огортаючи тебе тонким мереживом подій, що відбуваються у невеликому, Богом забутому польському містечку Стара Вишня. І ти заплутуєшся у тому павутинні інтриг та вбивств, що хвилею прокочуються містечком, як тільки туди прибуває головний герой - молодий хлопець 27-и років, перспективний юрист, що має згодом стати суддею. Кого насправді він має судити і за що? І чому місто зустрічає його так вороже? Ніч. Мертвий вокзал із зачиненими дверима. Жебрак на пероні з порадою "тікай звідси". Крик. Тіло провідниці, з якою їхав до станції. Намагання врятувати жінку. Дивні відчуття героя, що несе тіло напівживої чи уже мертвої пропровідниці. Він ледве не закохується у цей момент і ловить якийсь еротичнгий кайф  від доторку.  Дивні люди і суцільна темінь у місті, де мешканці вечорами не ходять по вулицях та бояться увімкнути світло....
А далі ти вже не ти, а ніби частина головного героя. Спочатку ти впевнений, що хлопець випадково вийшов на якусь злочинну секту. Іноді тобі здається, що хлопець потрапив у якусь брудну гру - можливо, помста багатенької Валерії,  яку юнак продинамив, а дівчина вирішила у такий вишуканий спосіб помститися: жінки, яких він намагається врятувати від смерті  - вмирають. Чи може донька хазяїна квартири - кривенька качечка Глорія -   снує павутину інтриг навколо квартиранта, щоб привернути його увагу до своєї бридкої подоби?  А іноді починаєш сумніватися в адекватності Георгія: може хлопець божевільний чи переживає якісь напади, а всі події  гра його  хворої уяви? І це тримає тебе в напрузі, спонукає ковковтати сюжет, щоб швидше дійти розв'язки...Але тут такий неочікуваних фінал...Відчуття гіркоти і недокінченості...Ні все має бути не так банально...щось не те...цілковито безглуздя....Але в цьому і полягав задум автора..
Відкрила для себе нового Лиса- майстра інтриги та химерно-психологічної прози.

Враження від цієї книги, як скалічена пташка, то падало, то підіймалось, і зрештою провалилось під землю. Можна було зробити фінал відкритим, залишити місце для роздумів і невдоволення, можливо, через роки написати продовження... але автор все зіпсував.

Молодий суддя приїздить до містечка сільського типу з направленням на роботу. І чого ж тут можна очікувати, як не безкінечно нудне і передбачуване провінційне життя? Виявилось, чогось таки можна, але, звісно, не того, чого б хотілося. Дивакуватий бездомний із своїми безумними передбаченнями, серія вбивств, глухонімий сталкер... Суща чортівня. Іноді було справді моторошно, але ненадовго, розчарування потроху брало своє.

Попри все, радила би прочитати цю книжку, вона невеличка і вистачає її рівно на декілька годин перед сном. Все ж таки потрібно і з сучасною літературою рідної країни бути знайомим. Ви точно не пожалієте, хоч і трошки розчаруєтеся.

Зараз, коли популярність книги В. Лиса минула точку екстремуму, мені хотілося б повернутися до викликаних нею емоцій й поділитися враженням від прочитаного максимально прямолінійно.

Більшість читачів відреагували на роботу автора практично однаково – розчаруванням. Тут я виключенням не став. Але, якщо говорити про причини цієї зневіри, – думаю, ця ж більшість все ж помиляється.

У всіх відгуках, з якими мені довелося ознайомитися, згадується термін "відкритий фінал". Тобто, очевидно, читачі й рецензенти відчули певну недомовленість, яка залишилася після книги, але класифікувати її, виокремити саме те, що спантеличило найбільше до кінця не змогли. Тому для тих, хто шукає пояснення своєму розчаруванню, та, не зважаючи на це, не збирається витрачати надто багато часу на прочитання моїх слів, дам відповідь одразу: ні, фінал не відкритий – розв’язки немає.
А тепер детальніше.
Структура художнього твору знайома нам ще зі школи: експозиція - зав’язка - хід подій – кульмінація – розв’язка. Але справа полягає у тому, що в романі, літературній історії більшого формату, переплітається одразу декілька сюжетних ліній. Тобто, якщо не вдаватися в деталі (як я намагався – виходить ціла сторінка, що надто багато для короткого відгуку), до вже озвученого ланцюга все ж додається остання ланка – фінал. І він цілком може бути відкритим. Тільки для цього не достатньо просто припинити розповідь де заманеться.
Відкритий фінал – це певне романтичне замовчування деталей історії з боку автора; відсутність відповідей на деякі із відкритих зав’язкою запитань. І ключове слово тут "деякі", адже справді хороший і завершений роман повинен закрити хоча б одну сюжетну лінію. Трохи детальніше: із двох конфліктів хоча б один повинен дійти до розв’язки чи чогось схожого на висновок кульмінації. При наявності трьох і більше сюжетних ліній, можна залишити незавершеними дві й відповідно більше. Але ігнорувати обидва із двох конфліктів не можна. Навіть золотому письменнику України.

Отож, якщо узагальнити: ми знаємо про історію, що розгорнулася на сторінках (конфлікт між головним героєм Григорієм та містечком Стара Вишня) і про любовні почуття героя до іншого героя (стосунки Григорія і Ґлорії). Тепер нам хочеться дізнатися до чого призведуть і перша, і друга сюжетні лінії. Не те, чим закінчаться, а що в процесі цієї взаємодії народиться. Тільки нічого не відбувається. Хід подій продовжується, а те, що нехотя можна було б назвати кульмінацією - нічого не означає.
У кінцевому результаті роман Володимира Лиса закінчується експозицією. І була б вона перипетією (тобто несподіваним поворотом, який сформував нові зв’язки у нашій свідомості і змусив по-новому дивитися на вже прочитану історію) ніякої проблеми із сприйняттям книги не було б. Але це не так. Останні сторінки кажуть нам, що роман, який досить непогано починався, просто обривається у рандомному місці, ні до чого не призвівши. Так, варто відзначити, що герой краще розуміє себе, згадуючи минуле. Але так як третього конфлікту (ego - allter ego) не заявлено - історія з дитинства згадується під кінець, всього за декілька сторінок до того, як герой її переосмислить – це теж не має сенсу. І все, що отримав читач – зав’язку до цікавої детективної історії та перелік нецікавих подій.