Рецензия на книгу
І прибуде суддя
Владимир Лис
Theutos29 марта 2019 г.Відсутній фінал
Зараз, коли популярність книги В. Лиса минула точку екстремуму, мені хотілося б повернутися до викликаних нею емоцій й поділитися враженням від прочитаного максимально прямолінійно.
Більшість читачів відреагували на роботу автора практично однаково – розчаруванням. Тут я виключенням не став. Але, якщо говорити про причини цієї зневіри, – думаю, ця ж більшість все ж помиляється.
У всіх відгуках, з якими мені довелося ознайомитися, згадується термін "відкритий фінал". Тобто, очевидно, читачі й рецензенти відчули певну недомовленість, яка залишилася після книги, але класифікувати її, виокремити саме те, що спантеличило найбільше до кінця не змогли. Тому для тих, хто шукає пояснення своєму розчаруванню, та, не зважаючи на це, не збирається витрачати надто багато часу на прочитання моїх слів, дам відповідь одразу: ні, фінал не відкритий – розв’язки немає.
А тепер детальніше.
Структура художнього твору знайома нам ще зі школи: експозиція - зав’язка - хід подій – кульмінація – розв’язка. Але справа полягає у тому, що в романі, літературній історії більшого формату, переплітається одразу декілька сюжетних ліній. Тобто, якщо не вдаватися в деталі (як я намагався – виходить ціла сторінка, що надто багато для короткого відгуку), до вже озвученого ланцюга все ж додається остання ланка – фінал. І він цілком може бути відкритим. Тільки для цього не достатньо просто припинити розповідь де заманеться.
Відкритий фінал – це певне романтичне замовчування деталей історії з боку автора; відсутність відповідей на деякі із відкритих зав’язкою запитань. І ключове слово тут "деякі", адже справді хороший і завершений роман повинен закрити хоча б одну сюжетну лінію. Трохи детальніше: із двох конфліктів хоча б один повинен дійти до розв’язки чи чогось схожого на висновок кульмінації. При наявності трьох і більше сюжетних ліній, можна залишити незавершеними дві й відповідно більше. Але ігнорувати обидва із двох конфліктів не можна. Навіть золотому письменнику України.Отож, якщо узагальнити: ми знаємо про історію, що розгорнулася на сторінках (конфлікт між головним героєм Григорієм та містечком Стара Вишня) і про любовні почуття героя до іншого героя (стосунки Григорія і Ґлорії). Тепер нам хочеться дізнатися до чого призведуть і перша, і друга сюжетні лінії. Не те, чим закінчаться, а що в процесі цієї взаємодії народиться. Тільки нічого не відбувається. Хід подій продовжується, а те, що нехотя можна було б назвати кульмінацією - нічого не означає.
У кінцевому результаті роман Володимира Лиса закінчується експозицією. І була б вона перипетією (тобто несподіваним поворотом, який сформував нові зв’язки у нашій свідомості і змусив по-новому дивитися на вже прочитану історію) ніякої проблеми із сприйняттям книги не було б. Але це не так. Останні сторінки кажуть нам, що роман, який досить непогано починався, просто обривається у рандомному місці, ні до чого не призвівши. Так, варто відзначити, що герой краще розуміє себе, згадуючи минуле. Але так як третього конфлікту (ego - allter ego) не заявлено - історія з дитинства згадується під кінець, всього за декілька сторінок до того, як герой її переосмислить – це теж не має сенсу. І все, що отримав читач – зав’язку до цікавої детективної історії та перелік нецікавих подій.4702