Дуже загадкова, і навіть містична історія, можна сказати на грані психологічного триллеру. Тут все ніби в тумані, все поза уявою, і все ніби за якимось темно-сірим, або й болотного відтінку скельцем.
Якісь дивні пригоди стаються з молодим юристом у Старій Вишні. Що це? Занадто яскрава уява, чи нестримний політ фантазії? Чи може справді - І прибуде суддя…
Тебе відправляють працювати в якесь богом забите село, і вже у потязі стає зрозуміло, що щось тут не так. Провідниця веде себе дуже дивно, а потім і зовсім осідає на твоєму плечі скорботними схлипуваннями.
І ти ще не знаєш, що бачиш її не в останнє, хоча імовірність більше не зустрітись дуже висока.
А містечко уже з першої зустрічі дивує своєю неповторністю. Тихе, аж занадто. Темне, аж занадто.
І якийсь жебрак, що застерігає тікати звідси якнайдальше.
І не можна відзиватися на крики про допомогу.
І таємничі смерті одна за другою.
І твоя причетність до них явна, але ти точно знаєш, що не винен ні в чому.
І картини Босха на стінах сільських будинків.
І жінки, що кохаються, як востаннє.
Хоча чому ж як? Декому і справді не сильно щастить… чи щастить, але не сильно…
Психологічний стан основного героя був під великим сумнівом. У фіналі автор підтвердив мої думки. Після спогадів про дитинство все стало на свої місця. Ніби то.
Не все так однозначно.
Тут взагалі немає нічого однозначного.
А взагалі піднято багато питань. Особливо вразила думка, що коли знаємо близько людину, коли вона добра до тебе, то здається, що вона не може нічого поганого вдіяти відносно інших. На жаль, це не так. Приклад наведений гарний.
Так, мої думки буремні, як і повість.
Перевод.
Очень загадочная, даже мистическая история, можно сказать на грани психологического триллера. Здесь всё, как в тумане, словно вне воображения, и всё слоано за каким-то тёмно-серым, а то и болотного оттенка стёклышком.
Что странное происходит с молодым юристом в Старой Вишне. Что это? Слишком яркое воображение или безудержный полёт фантазии? Может действительно - И прибудет судья…
Тебя отправляют работать в какую-то богом забытую деревню, и уже в поезде становится понятно, что что-то здесь не так. Проводница ведёт себя очень странно, а потом и вовсе оседает на твоем плече скорбными всхлипываниями.
И ты еще не знаешь, что видишь её не последний раз, хотя вероятность больше не встретиться слишком высока.
А городок уже с первой встречи удивляет своей неповторимостью. Тих, слишком. Тёмен, слишком.
И какой-то нищий встречает тебя, предостерегая бежать отсюда подальше.
И нельзя отзываться на крики о помощи.
И таинственные смерти одна за другой.
И твоя причастность к ним очевидна, но ты точно знаешь, что не виноват ни в чём.
И картины Босха на стенах деревенских домов.
И женщины, которые любят, как в последний раз.
Хотя почему как? Некоторым действительно не сильно везёт... или везёт, но не сильно...
Психологическое состояние основного героя было под большим сомнением. В финале автор подтвердил моё мнение. После воспоминаний о детстве всё стало на свои места. Якобы.
Не всё так однозначно.
А вообще подняты многие вопросы. Особенно поразила мысль, что когда знаем близко человека, когда он добра к тебе, то кажется, что он не может ничего плохого сделать относительно других. К сожалению, это не так. Пример приведён хороший.
Да, мои мысли бурны, как и повесть.
67 понравилось
