Never stop

Важливо навчитись приймати те, коли вас більше не потребують. Ви можете сприймати це як зраду, але і зрада відбувається саме тому, що вас більше не цінують. Я говорю про будь - які близькі стосунки: з коханцями, друзями, родичами, колегами. Я говорю про моменти, коли вам дуже потрібна підтримка, але ви її не отримаєте. І що більше вам потрібна ця підтримка, то більше ви залежні від інших, то легше вами маніпулювати, то простіше доводити вас до сліз і роздратування.
Єдиний вихід - не гнатися за класним спільним минулим, за емоціями, які були з цією людиною.

Коли ви любите, по-справжньому любите, то не приховуєте своєї пристрасті, вам хочеться говорити про власні почуття, писати,розповідати, ділитись,віддавати. Коли любите,ви невразливі перед невдачами і промахами, вас не зачіпають комплекси чужих людей, які виливаються в агресію та грубість, вас не дратують ні затори на дорогах, ані небажані поради, ні навіть дурість інших - ви смієтеся з цього всього й летите далі, щоб працювати з потрійною енерією, створювати, надихатись і надихати, віддаватися на повну, радіти успіхам інших, підтримувати й вірити в них.

Сумістність - це здатність з пвагою ставитись один до одного. Просто згадайте, чому Ви почали спілкуатись.
Можливо, побачили одне в одному запал, нехай до різних сфер життя, але щирий запал до своєї справи.
Тод роз'єднує Вас не відсутність спільних інтересів, а неповага, захисні насмішки, байдужість і неможливість дивитись далі тих меж,
які ви самі собі умовно поставили. І страх. Всі бояться. Всі настільки бояться визнати свою слабкість, свою вразливість, бояться
своїх зізнань, відкритості, перших кроків. З віком страх стає все більшим.
З віком сильнішим стає усвідомлення, що щодня менше шансів зустріти того, хто не буде шукати те "спільне", хто захоче стосунків просто через дитяче, можливо, бездумне і щире: "Ти мені
подобаєшся, давай будемо разом".

Сила — це чесність перед самим собою. Сила — це визнати свій біль, прийняти і прожити його стільки часу, скільки знадобиться саме вам. Сила — це слухати себе. І якщо не хочеться плакати, не варто робити це лише тому, що так прийнято. Якщо не хочеться видушувати із себе усмішку, то й не треба, байдуже, що ніхто не хоче бачити ваше сумне обличчя. Не грайте в ті емоції, які очікують від вас інші.
Головне, щоб це була чесність щодо себе. І тоді ви вийдете із цієї ситуації спокійно і вільно, не тягаючи роками за собою вантаж минулого.

Сильне «я» врятує вас від усіх негараздів, а попереду у вас ще більше сили і впевненості. Ви зможете все! Просто потрібно відірвати сідниці від місця з написом ««Мені все набридло, і я не можу» та, наче після стрибка у море, що неочікуваними хвилями накриває вас, випірнути і повернутись до спокійного життя на березі. Якомога частіше нагадуйте собі про те, що чекає на вас попереду, коли ви розітнете водну поверхню.
Обіцяйте собі жити без драм. Обіцяйте ставитись до себе з любов’ю і розвиватись. Обіцяйте не жаліти себе ні на тренуваннях, ні під час відновлення.
Саморуйнація може бути конструктивною, але для цього необхідно проводити багато ментальної роботи і бути готовими до такого досвіду. І під ««не жаліти себе» я маю на увазі не безглузді тренування до повного виснаження, коли здається, що гірше бути не може, а продовження руху загалом.

Дуже легко втратити сенс. Розумні люди не задумуються про це, просто живуть. А одного прекрасного дня “и лампа не горит, и врут календари”. Насправді, сенсу в житті немає, є маленькі цілі. Життя — періодичне, життя — синусоїда. Перетин з віссю — це ще одна ціль, максимум і мінімум — радість і смуток.
Сенс у тому, що ти зараз і тут. Ти живий. Ти в цій миті. Ти можеш сидіти і дивитись в стіну. Але також можеш встати і побігти. І це змінить один момент, повір мені. Найголовніше для тебе зараз — знайти цей момент. Я не скажу тобі: “Все буде добре, ти сильний, ти впораєшся”. Ні. Ти не сильний, я не сильна. Але ти ще потрібен тут. Якщо ти зараз на цьому місці, отже, ти ще потрібен тут.

Просто згадайте, чому ви почали спілкуватись. Можливо, побачили одне в одному запал, нехай до різних сфер життя, але щирий запал до своєї справи.
Тож роз’єднує вас не відсутність спільних інтересів, а неповага, захисні насмішки, байдужість і неможливість дивитись далі тих меж, які ви самі собі умовно поставили. І страх. Всі бояться. Всі настільки бояться визнати свою слабкість, свою вразливість, бояться своїх зізнань, відкритості, перших кроків. З віком страх стає більшим. З віком сильнішим стає усвідомлення, що щодня менше шансів зустріти того, хто не буде шукати це «спільне», хто захоче стосунків просто через дитяче, можливо, бездумне і щире: «Ти мені подобаєшся, давай будемо разом».