Жовтий князь

Тяжелые реалии жизни Украины 1932-1933 годов описаны в данном романе. Всю тяжесть голодомора, геноцид украинского народа, почувствовали на себе семья Катраникив. Эмоционально тяжелый произведение, читала со слезами на очах. Много людей умирало от голода, другие выживали, как могли, а некоторые даже сходили с ума и прибегали к людоедства. Очень тяжело им приходилось выживать, добывать пищу и не падать духом. Каждый делал все возможное для выживания своей семьи. Но всех охватило горе ... Читать эмоционально тяжело, ведь я с Украины и здесь каждую семью охватило данное горе и многие из людей умерли от голода. Рекомендую прочитать, чтобы окунуться в нашу историю и понять всю тяжесть того времени

Це, мабуть, наймоторошніша, найстрашніша книжка в українській літературі. Книжка, у якій без купюр і без прикрас показані жахи 33-го року. Те, як відбирали все їстівне до кожної крихти. Як партробітники вивозили із млина борошно мішками, а під парканом того ж таки млина від голоду помирали люди. Як селян розстрілювали за спробу підійти поближче до їстівного, за бажання врятуватися і жити. Як люди у місті вмирали просто під парканами, а товстуни, проїжджаючи повз них на машинах, мугикали масними губами щось про "не хочуть працювати, так їм і треба". Як батько, поїхавши світ за очі на заробітки і повернувшись з борошном і грошима, не дійшов кількох метрів до власного порогу і помер з голоду. Як...

У цього роману є продовження, другий том, написаний набагато пізніше, через 40 років після першого. І якщо перший том читати було, так, важко, страшно, дуже жаль людей, то другий том... Він по-справжньому моторошний. Він - про тих звірів жовтокняжого війська, які цілеспрямовано і з садистським задоволенням нищили людей. Вбивали пострілами у потилицю, підсмажували на вогні, відрізали носи, вуха, руки, знімали скальпи. Ловили і розстрілювали дітей. Розкопували могили. Нишпорили і винюхували. Забороняли та арештовували. І вбивали, вбивали, вбивали...

Знаєте, я от читала і не могла повірити. Невже могло так бути? Невже справді існували такі звірі, як Отроходін і Шікрятов? Невже всі вони, оті ситі і задоволені, справді ТАК думали?

Ця книга з'явилася у шкільній програмі в кінці 90-х. Тоді наша вчителька десь таки дістала ту книжку (нові книги ще не були надруковані великими тиражами, а старих не знайти в бібліотеках). Як заведено, вона давала читати тим учням, які любили цю справу. Але на той час, прочитавши анотацію, я відмовилася від неї. Я з задоволенням читала Чуму з зарубіжної, але пересилити себе і взятися за Барку не змогла. Відчувала, що з моєю головою трапиться щось дуже погане. Тільки через 5 чи 6 років я таки не витримала (бо ж занозою сиділа вона непрочитана) і почала читати. Боже, я не могла відірватися від монітора. Від початку до кінця слова розпливалися від мокрої пелени, що застилала мені очі. Через тіло проходив ніби струм. Все тіло боліло. Сидиш, задихаєшся від ридань і не маєш морального права закритися від того болю, читаеш, бо мусиш, бо ти людина, бо ти нащадок тих людей, котрі пережили це жахіття, цю безвихідь.
Добре, що не читала її тоді в школі. Деякі речі краще розумієш, коли виходиш з віку юнацького максималізму і впевненості, що вони-то так, але я б ніколи до такого не дійшов і тому всі вони - нікчеми, а от я .... Я рада, що не скотилася до того рівня. Навряд чи я буду перечитувати її ще раз просто тому, що такі речі закарбовуються навічно. У будь-якому випадку я на це сподіваюся...

Є такі речі про які говорять, але вони існують десь паралельно. Мабуть, не кожна людина може "пропустити крізь себе ТАКЕ". Усвідомлення ТАКОГО, що може ТАКЕ бути, що ТАК було, а було ТАК на рідній землі. Всього-навсього одна книга змушує дивитися на політику "Союза нерушимого республик свободных" як на щось, як на щось... А впринципі, хто сумнівався, що так і було? Просто книга все наблизила, звернула увагу на те, що всі знали, але не помічали.
Василь Барка став українським народним співцем (кобзарем?) мук голодомору. Факт того, що українців за рік загинуло більше (згідно з деякими джерелами трішки менше) ніж євреїв під час холокосту змушує здивуватися. Дике звірство, яким був холокост, обурює світову громадськість та єврейську общину, тоді коли Українського голодомору 1933-1934 років начебто і не було. А вже в той час була боротьба з українським вільним духом, який просто створений для "малого бізнесу", який не хотів бути гвинтиком радянської, бюрократичної системи.
Чому воно все так різко відчувається? Тому що все на прикладі не якоїсь громади, а на прикладі однієї, можна сказати типової, української сім'ї. Яка виявилася в епіцентрі тих горезвістних подій. Громада людей такою далекою здається, а приклад однієї людини такий близький і зрозумілий. Кінець безповоротний... Все в тумані... Все ілюзія... Немає ні потойбіного страху, ні огиди. Тільки тваринна битва за виживання. Щось або когось з'їсти. Бідні ховрахи. І собаки. І дрозди. І коти.
В такому стані вже немає болю та жалю. Вони будуть потім. А головне вижити. І спробувати не перейти межу. Її в такі часи дуже легко перейти, ставши виродком, який здійснює найнижчі вчинки. Щоб вижити.
Книга дуже важко читається. Якщо це перша книга даної тематики, то вона може дуже вплинути на внутрішній світ. Зробить старішим точно.

Твiр В. Барки "Жовтий князь" розповiдає про страшнi подiї голоду 1932-1933 рокiв. Цей роман є лiтописом сiмейного життя родини Катранникiв.

Автор глибоко розкриває ту проблему. Залишившись без хлiба, село голодувало. Люди не тiльки поїли усiх собак, щурiв, домашнiх тварин, а почали перетворюватись на канiбалiв. Чи може нормальна людина з'їсти своїх дiтей? Нi! Але до цього їх довела радянська влада. Село вимирає, люди деградують, а партiя заявляє, що народ почав жити краще!. Невже все так погано, невже це - кiнець? Нi! У той час народ вижив. В автора також є надiя: вiн залишає живим Андрiйка; саме в нього автор вкладає надiю на краще. Попри все народ живе!

Потрібно читати такі книжки, які не дають забути ці трагічні сторінки нашої історії, допомагають культивувати національну пам'ять, поширюють інформацію про цю трагедію.

Ох і важкі емоції від цієї книги. Скільки понищили нас кровожерливі партійці і їх прислужники під лозунгами "веселого життя". Перша половина 20 сторіччя взагалі чорна сторінка української історії: імперіалістичні війни, боротьба за незалежність, громадянська війна, голодомори, Друга світова, репресії, заслання, розстріли.
Доля сім'ї Катранників жахає. Від несправедливості підіймаються з самого дна душі злість, бажання помсти, ненависть.
Так, можливо, не кожна історія українця у 1932-33 роках - історія головних героїв. Можливо, їх доля увібрала в себе аж занадто багато горя. Але те, що це горе точно було - незаперечно. І, навіть, якщо їх образ - збірний, це не відміняє тих жахів, які довелося пережити людям. Все це настільки дивно, що аж не віриться, що було можливе наяву. Але було.