Рецензия на книгу

• 

  omeda17 ноября 2012 г.

  Ця книга з'явилася у шкільній програмі в кінці 90-х. Тоді наша вчителька десь таки дістала ту книжку (нові книги ще не були надруковані великими тиражами, а старих не знайти в бібліотеках). Як заведено, вона давала читати тим учням, які любили цю справу. Але на той час, прочитавши анотацію, я відмовилася від неї. Я з задоволенням читала Чуму з зарубіжної, але пересилити себе і взятися за Барку не змогла. Відчувала, що з моєю головою трапиться щось дуже погане. Тільки через 5 чи 6 років я таки не витримала (бо ж занозою сиділа вона непрочитана) і почала читати. Боже, я не могла відірватися від монітора. Від початку до кінця слова розпливалися від мокрої пелени, що застилала мені очі. Через тіло проходив ніби струм. Все тіло боліло. Сидиш, задихаєшся від ридань і не маєш морального права закритися від того болю, читаеш, бо мусиш, бо ти людина, бо ти нащадок тих людей, котрі пережили це жахіття, цю безвихідь.
  Добре, що не читала її тоді в школі. Деякі речі краще розумієш, коли виходиш з віку юнацького максималізму і впевненості, що вони-то так, але я б ніколи до такого не дійшов і тому всі вони - нікчеми, а от я .... Я рада, що не скотилася до того рівня. Навряд чи я буду перечитувати її ще раз просто тому, що такі речі закарбовуються навічно. У будь-якому випадку я на це сподіваюся...

  7

  110