Рецензия на книгу

• 

  nimfobelka5 апреля 2015 г.

  Це, мабуть, наймоторошніша, найстрашніша книжка в українській літературі. Книжка, у якій без купюр і без прикрас показані жахи 33-го року. Те, як відбирали все їстівне до кожної крихти. Як партробітники вивозили із млина борошно мішками, а під парканом того ж таки млина від голоду помирали люди. Як селян розстрілювали за спробу підійти поближче до їстівного, за бажання врятуватися і жити. Як люди у місті вмирали просто під парканами, а товстуни, проїжджаючи повз них на машинах, мугикали масними губами щось про "не хочуть працювати, так їм і треба". Як батько, поїхавши світ за очі на заробітки і повернувшись з борошном і грошима, не дійшов кількох метрів до власного порогу і помер з голоду. Як...

  У цього роману є продовження, другий том, написаний набагато пізніше, через 40 років після першого. І якщо перший том читати було, так, важко, страшно, дуже жаль людей, то другий том... Він по-справжньому моторошний. Він - про тих звірів жовтокняжого війська, які цілеспрямовано і з садистським задоволенням нищили людей. Вбивали пострілами у потилицю, підсмажували на вогні, відрізали носи, вуха, руки, знімали скальпи. Ловили і розстрілювали дітей. Розкопували могили. Нишпорили і винюхували. Забороняли та арештовували. І вбивали, вбивали, вбивали...

  Знаєте, я от читала і не могла повірити. Невже могло так бути? Невже справді існували такі звірі, як Отроходін і Шікрятов? Невже всі вони, оті ситі і задоволені, справді ТАК думали?

  7

  192