Кожна родина має свою історію й, вочевидь, свої таємниці. Як влучно каже головна героїня цього роману, "родина - це як театр, де люди співіснують під одним дахом, але кажуть одне одному тільки те, що вважають за потрібне, а не те, що справді хотілося б сказати". Ви пили коли-небудь каву з кардамоном? Я от – жодного разу. Взагалі-то я невеликий фанат кави й філіжанка чорного чаю для мене завжди виглядає привабливіше, хоча ця книжка в деякому сенсі привернула мою увагу до цього незвичного поєднання – кави й кардамону – одного з найпопулярніших прянощів Сходу. Написалацю книжку досі невідома мені польська авторка Йоанна Яґелло. А переклала Божена Антоняк. Я майже не знаю польської, тож нічого не можу казати про те, чи дотримувалася перекладачка авторського стилю й наскільки передала задум письменниці. Зате я можу сказати кілька важливих речей про моє враження від перекладу в тому вигляді, в якому він вийшов у львівському видавництві «Урбіно» цього року. Мені сподобалася жива й водночас філігранно вивірена мова, якою пише Божена Антоняк. Узявши в руки книжку десь о першій годині дня, випустила я її з рук приблизно о п’ятій – дочитаною. Сам сюжет прискіпливому читачеві може нагадати дивну суміш серіалу про кохання з детективом. Головна героїня Халіна (Лінка) Барська мешкає у Варшаві разом з мамою, молодшим братом та вітчимом, навчається у випускному класі гімназії, мріє вступити до престижного приватного ліцею мистецтв, бо обожнює фотографувати й хоче стати у цьому професіоналом. Разом з тим вона береться розслідувати дивну відчужену поведінку своєї матері й розуміє, що в її родини є скелет у шафі – виявляється, в Халіни була сестра, яка наче прожила кілька днів і померла від вади серця… Але це все тільки початок захопливої історії про кохання, мрії, втрати і надбання, словом про те, що у нас в житті є найціннішого. Про щирі почуття, про дружбу й зради, про кохання й закоханості, про взаємопідтримку, про прагнення мати хоч не ідеальну, та принаймні повну родину, де панує любов, взаєморозуміння й затишок… Книжка припадає до серця. Я рада, що вона знайшлася, що я натрапила на неї на своєму читацькому шляху й насолоджувалася нею кілька годин поспіль. Захотілося навіть спробувати каву з кардамоном, яку весь час споживають головні герої. Чомусь я певна, що мені сподобається. До речі, ця книжка – саме те, що потрібно у похмурий зимовий вечір, коли на вулиці холодно й слизько. Загорнутися в плед і почитати історію, від якої стає тепло на серці й приємно на душі…

Нарешті через декілька днів після прочитання, відважилась написати рецензію. Ця книга стала випадковою знахідкою у списку бажаних книг mlle_kristine , сподобалась обкладинка - у мене особлива слабкість до рудих кучерявих дівчат у зелених футболках і з яскравими нігтями (яскравий тому приклад - red-haired ).

"Кава з кардамоном" втішила мене і зігріла, викликавши таку бурю спогадів і емоцій! Стільки мені знайомих місць, символів, парелелей.... Останнім часом скільки людей пишуть про каву, що вже не віриться, що в тих книгах можна справді знайти щось тепле і пахуче, як має бути від справжньої кави. Кава - то вже модно, то вже ознака “сформованого смаку і стилю” чи як там пишуть у глянцевих журналах. Але ж інколи випити каву - це так само інтимно, як піти на сповідь до священника. Тут вона така і була - особлива, особиста, ароматна і значуща.

Дивитись чужі картини - це майже як читати листи.

Дальше...

Лінка сподобається усім - детально продуманий образ підлітка здатний вас повернути в той же вік і згадати свої переживання, які звісно ж зараз видаються пустими, смішними, наївними - от тільки підлітковий світ це базис, на якому сформувались ми - вже дорослі, серйозні і дуже часто позбавлені можливості мріяти і так само завзято як і тоді шукати сенс життя.

Хоча....щоб зрозуміти Лінку, може, треба просто повертатися у свої 15 і згадувати перше кохання і перші поцілунки? Може, то треба справді захоплюватись фотографією і кілька років мріяти про фотоапарат? Хто зна, можливо, якби я тоді мала його, то я б набагато більше дізналась про мистецтво творити фотографію і фокусуватися на емоціях, можливо, я б робила набагато більше світлин… Люблю це слово “світлини” - це світло спогадів, яке ти ловиш на мить і зупиняєш її? Певно тому я люблю більше фото, ніж відео, бо можна цю мить роздивитися, зануритися в неї, пірнути, відчути знов?

Можливо, щоб співчувати Лінці треба мати досвід невдалих фотосесій? І поцілунків з фотографом, про які ти потім будеш жалкувати, бо відчуватимеш пекучий сором? Чи жити з сім'єю і не бути її частиною? Хоча, куди тут від правді діватись, кожне дівча в 15 років не почуває себе частиною власної сім'ї. Однак, тут треба додати, що приходить час і мама розказує тобі всі сімейні таємниці. І все те, за що ти на неї сердилась, стає несуттєвим - відвертість матерів щодо своєї молодості завжди вражає і відкриває новий етап ваших з нею відносин.

Деякі моменти дуже нагадали " Несподівану вакансію - але це вже тільки, що стосується молодшого брата, котрого доглядала старша сестра. То знову ж таки свої паралелі - книги читались на одному диханні посеред ночі на кухні...

Відчуваю, що рецензія виходить занадто особиста і не надто зрозуміла. Але ті, хто мене знає, або колись знатиме більше - зрозуміють. Бо Польща - то особлива моя країна, хоч і видається інколи дуже простою і близькю. А тепер уявіть моє здивування - це ж треба, тут мені мимохідь зустрілась і Марленка, і Анелька - чи то поляки мені ближчі, ніж я думаю, чи то я себе потішити хочу… одним словом, Марленка працювала за ксероксом (і трохи не охоче згадую свою роботу), а мама Анельки не могла бути на свята вдома з родиною, оскільки поїхала закордон на роботу “І просто не може бути з усіма”.. Ці факти і деталі для когось нічого не означають, але для мене - це паралелі довжиною в життя….

А потім ти відкриваєш детальки, штибу що все прикривається рефератом про Марію Кюрі-Склодовської (а ти саме в її університеті навчалась), що на Миколая хтось отримує "таку омріяну дзеркалку" (а ти згадуєш момент, коли нарешті отримала свою на день народження - що дуже близько до Миколая), а чиясь мама мріяла вивчати польську філологію в Ягеллонському університеті - хто його хоч раз відвідував розділяє мрію про навчання там...І таких символів ще дуже і дуже багато...

За емоційність і близкість мені книзі віддаю 10/10. Якщо все таки оцінювати об"єктивно - то певно 8/10 - читається легко, переклад хороший (хоча інколи знаходила або дивно викривлені українські слова, або відверті кальки з російської), враження, що ти просто слухаєш історію життя давньої знайомої і вона тобі цікава. Враховуючи, що це підліткова література для дівчат (причому дуже якісна), я не буду засуджувати деякі банальності (поцілунки в аеропорту, до прикладу) чи примирення двох подруг.

Читати варто всім, щоб згадати себе 5,10 чи 15 років назад, персонам романтичним сводобається особливо, особи цинічні може і посміхатимуться впродовж читання))) Батькам читати особливо рекомендую, щоб ще раз згадати, що з дітьми потрібно РОЗМОВЛЯТИ, їм потрібно довіряти і довірятись - в книжці був хеппі енд, а у житті люди заламують руки під ридання "на кого вона така вдалася" чи "де я пропустила виховний момент", ну а підліткам - щоб розуміли, що є такі самі люди, як і вони. Однак це ніяк не применшує їх унікальності (що так боляче важливо для підлітків).

Приємна книга на вечір до кави з кардамоном)

"- Здається, ми з тобою сестри. Запала тиша. Лише забутий чайник висвистував на плиті".

Трохи детектив, трохи бразильський серіал. І підлітковий роман, і мелодрама. Суміш жанрів (і серйозних, і жартівливих) нехай вас не бентежить. Ми ж теж не класифікуємо життя, яке проживаємо, бо в ньому чергуються комедії із драмами й трагедіями, маленькі повісті вкладаються у великий роман, а піднесена поезія змінюється буденною прозою. Так само жила й Лінка (вона ж - Халіна) - звичайна польська дівчина-підліток. Навчалася в гімназії, няньчилася з братом Казиком, чи то Каєм (від "Казимеж", "Казимир"), дружила з Наталією. І раптом події починають сипатися на неї, наче з рогу достатку. З тією лиш відмінністю, що серед них виявляється чимало прикрощів. А ще їй сняться дивні сни. Ніби з минулого життя. А може, це сни з чужого життя? Майже одночасно стається кілька речей: мама враз сумнішає й похмурішає, у Лінчиному класі з'являється "новенька" - Кася (Катажина), Лінка знайомиться з фотографом Мацеком і художником Адріаном - кузеном Наталії. Усе це вирішальним чином впливатиме на подальше розгортання подій. Власне кажучи, проблема, як чиряк (даруйте за порівняння), визрівала вже давно - просто Лінка жила в щасливому незнанні. І от вона спершу поступово розуміє різницю між хіттю і справжньою любов'ю. Просто дивовижно, як Мацек, такий уважний і щедрий на лестощі, раптом перетворюється на моральну потвору, пропонуючи Лінці обирати - сплатити за зроблені ним професійні фото дівчини грошима або... натурою (нагадую: нашій героїні - 15 років).

"Що ти собі уявляєш? - грубо сказав він. - Що отримаєш щось задурно. Тут тисячі таких, як ти, пхаються в усі вікна й двері. Це бізнес, а не дитячий садок".

На щастя, обійшлося без жертв. До того ж, наша героїня - не одна з тисяч безликих і згодних на все заради модельної кар'єри (за принципом "на екран - через диван"). Вона відкладає гроші, сплачує вартість світлин. Що ж, однією проблемою менше. А негативний досвід - теж досвід, як-не-як. Проїхали. Зате пізніше дівчина мала з ким порівняти Адріана - цілком пристойного хлопака з хорошої родини, відповідального, турботливого і доброго (по-білому заздрю). Саме через того фотографа Лінка свариться із Наталією - тепер уже колишньою найкращою подругою. А все тому, що близькі донині, дівчата уже мають таємниці одна від одної. І, отже, про яку дружбу може йти мова, коли ви людині не довіряєте? Коротше кажучи, "розлучення й дівоче прізвище". Та все то дрібниці порівняно з родинними скелетами в шафі, про які Лінка так і не дізналася б, якби, перебираючи речі на горищі бабусиного дому, не натрапила на дивне мамине фото, про яке й гадки не мала. Коли ви із друзями одне одному не довіряєте, це, очевидно, ще можна якось пережити - заприятелювати із кимось іншим, тобто лікувати подібне подібним. Але коли від вас щось приховують найближчі родичі, то ніби земля вислизає з-під ніг, і здається, що немає нічого певного, непорушного і вічного - немає тієї стіни, за яку можна сховатись, за якою буде затишно і безпечно. Лінка, котра начиталася детективних романів, вирішує провести власне розслідування, аби з'ясувати, що трапилося в її сім'ї і як повернути додому маму, що поїхала у невідкладне й тривале відрядження з незрозумілою метою, про яку всі мовчать, немов риби. Чесно кажучи, я, мабуть, не наважилася б на пошуки правди, бо невідомо, чим вона обернеться. Хоча, з іншого боку, краще вже знати правду, ніж мучитися здогадами. Бо, як відомо, уява в таких випадках не має меж, і можна собі навигадувати жахів, яких насправді не було. Та Лінка мала рацію - причина неочікуваного розладу в родині досить серйозна, щоб на неї не зважати. Привиди минулого завжди повертаються, іноді набуваючи цілком матеріальних обрисів. Крок за кроком клубок родинних таємниць розплутується, і все стає на свої місця. Пазл складається в цілісну й зрозумілу картину. Про хід розслідування та результати ви і так дізнаєтесь із книги. Я ж скажу, що автору не вдалося втримати інтригу. Або не цілком вдалося. Якщо на початку п'єси на стіні висить рушниця, то в кінці вона має стріляти. Так і тут: якщо нову однокласницю звати Касею, так само, як і шукану сестру, то логічно буде припустити, що йдеться про одну й ту ж людину. Особливо якщо про Касю-однокласницю відомо, що вона виросла в сиротинці. Та це не так вже й суттєво, адже моє загальне враження від книги - хороше. Хотіла сказати, що вона залишає приємний післясмак, але це не зовсім так. Попри всі позитивні моменти, гадаю, що ніхто з членів нововозз'єднаної родини не зможе забути минуле. І це минуле постійно отруюватиме їхнє життя. Я припускаю, що рівняю всіх по собі, але інакше й бути не може там, де ми маємо справу з людською суб'єктивністю. А маємо ми з нею справу... всюди. :) Здогадуюсь, що кава з кардамоном винесена у назву не випадково. Цей напій, як пише авторка, має "гіркуватий присмак, пом'якшений чимось солодким" (до речі, рецепт приготування розміщено на форзаці). От саме такою і є книга - ніби й добре закінчується, але щось все одно негаразд. Та, знову ж, це ж не фентезі, і не діснеївська казка - це життя з усіма його радощами й прикрощами. Не буває абсолютного щастя, не буває вічної любові. Люди припускаються помилок, від яких страждають і вони, і їхні близькі. Але хто наважиться засудити їх за це, якщо ми всі - такі ж люди? (Кажуть же: не засуджуй, бо не знаєш свого майбутнього). Думаю, Лінка повинна зрозуміти маму. І щось мені підказує, що так і станеться, бо вона (тобто Лінка) - досить розсудлива дівчина. Ні, ніколи вже не буде так, як колись, але буде інакше. Завжди є наступний день, щоб спробувати все виправити і залагодити. Так, це потребуватиме зусиль і часу. Так, буде боляче. Проте іншого виходу немає. Найважче буде змиритися й спробувати прийняти все таким, як воно є. Ще одне: Лінка і більшість її однокласників - "недолюблені діти" зайнятих батьків, які ніби й опікуються своїми чадами, а от часу на їхнє виховання знайти не можуть. Робота у них на першому, другому, третьому і всіх наступних місцях. Проблема-епідемія.

"Зрештою, може було б і добре знайти собі якогось хлопця, не тому, що без цього жити не можна, а просто... Мабуть, це класно відчувати, що ти комусь потрібна. А вона відчувала, що не потрібна нікому. Як собаці п'ята нога, так казала її бабуся".

Ще раз доходжу висновку, що такі книжки мають читати і батьки. Причому - обов'язково. І хоча б раз на тиждень приділяти дітям стільки уваги, скільки ті просять і потребують. Бо одного дня батьки із жахом зрозуміють, що діти знайшли для них замінник. Зрештою, Лінка, яка мало не кинулася в обійми першого-ліпшого красеня, слугує підтвердженням цієї тези. Ніхто не цікавився нею вдома, і вона знаходила собі пригоди в інших місцях. Щоправда, якби вона жила лише домом і родиною, то від цього можна було б схибнутися. Ага, і не треба змушувати старших дітей виконувати батьківські обов'язки стосовно молодших. З одного боку, старші отримують безцінний досвід і, можливо, ставитимуться відповідальніше до свого майбутнього батьківства. А з іншого боку, батьки мимоволі позбавляють їх їхнього власного дитинства. Діти, навіть підлітки, - ще не дорослі. І вони не обирали собі фах доглядальників, навіть якщо йдеться про їхніх же сестричок і братиків. А тепер про школу. Пані Йоанна Яґелло висловила те, про що я думала вже давно і з чим згодна абсолютно. Власне, це не тільки її позиція, але цитату наведу:

"- Між іншим, тобі не здається, що школа нас обежує? Ти малюєш, я фотографую, а в школі воно нам ні до чого".

Це до питання про індивідуалізацію освітнього процесу і необхідність подальшого розподілу учнів за їхніми предметними вподобаннями й планами щодо подальшого здобуття професійної освіти. І останнє - про кохання (ну, як же без нього?). "Кава з кардамоном" - джерело банальних істин. І рятує її той факт, що не всі підлітки-читачі до цих вічних істин дійшли "методом спроб і помилок". Стосунки Лінки й Адріана - ілюстрація до однієї з моїх улюблених фраз: любить тебе не той, хто стоїть і милується сніжинками у твоєму волоссі, а той, хто хутенько натягує шапку, аби ти не застудилася і не відморозила собі вуха. Таким в романі є Адріан. Особливо зворушила сцена пересаджування ялинок. [І тут я дізналася цікаву річ: екологічними ялинками вважаються не штучні, а живі, але ті, що в горщиках. І гуманно, і красиво.] Або інша ситуація, в якій Адріан вкладає хворобливу Лінку у ліжко і напуває кавою із кардамоном власного приготування. Після такого він точно зобов'язаний із нею одружитися. :) Висновок: непоганий роман - як для свого жанру й цільової аудиторії. Авторка була зі мною щирою - і це надзвичайно важливо. Дуже вдала обкладинка: в очі не кидається, але погляд за неї чіпляється. Якщо порівняти нашу обкладинку із польською, то наша значно-значно привабливіша. Читати треба, бо у більшості є чи будуть діти. І рано чи пізно вони ставитимуть питання, що заганятимуть нас у глухий кут, і, можливо, дорікатимуть нам нашими ж гріхами й грішками. Важливо говорити з ними і чути і їх також, а не лише себе. P.S. Про принципові моменти йшлося вище. А тут - про мої дрібні зауваги й невеличкі приємнощі. Спершу - про те, що вИкликало питання. Наприклад, про одну з Лінчиних бабусь - бабцю Ружу, матір вітчима Адама:

"Досі поводилася, як дівчисько, - бігала по крамницях і перукарнях, на танці, не готувала, зате харчувалася фастфудами, а на додачу розлучилася з Адамовим татом і щоразу приводила до них свого нового "друга". <...> Бабуся була добряче схибнутою, та Лінка її любила".

От тобі й маєш! Та хто ж вам сказав, що бабуся неодмінно має бути статечною літньою пані, яка смачно готує і в'яже шкарпеточки перед телевізором? Бабця Ружа, як ви розумієте, руйнує цей огидний стереортип. :) А якщо серйозно, то кожен (навіть - хто б міг подумати?! - ваша бабуся) має право на особисте життя. І має право не посвячувати у своє особисте життя навіть своїх дітей і онуків. І, тим більше, не запитувати в них дозволу на свої "старечі примхи". Все, запаси жовчі вичерпалися. Тепер - тільки про хороше. По-перше, не треба брати на себе занадто багато - можна надірватися. Воно ніби й добре, коли відчуваєш себе відповідальним за цілий світ, але шкодить здоров'ю і порушує внутрішню рівновагу:

"Через те ти так і сердишся. Коли зрозумієш, на скільки ситуацій ти не маєш жодного впливу, то деякі речі сприйматимеш по-іншому. Глянь на хмари: що б ти не робила, вони собі пливтимуть".

І, нарешті, про свята та їхнє значення в нашому житті. Лінка страшенно обурювалася й гнівалася, що бабця не тільки сама вдень і вночі куховарить, готуючись до Різдва, а й її, Лінку, запрягає в те саме ярмо:

"І чому люди дозволяють так себе задурити? Гарують перед святами, готують гори їдла, а потім не мають сили все це спожити, такі втомлені. Бабця наче й сучасна, але перед святами теж втрачає здоровий глузд, ніби в повітрі літає якийсь вірус. Проявами хвороби є цілковита відсутність інших тем, окрім каструль, миття підлоги, купування подарунків, і ще печіння, смажіння до повної знемоги. Побачивши чергу в магазині, Лінка лише зітхнула".

Але на Святвечір вона змінює свої погляди:

"А може, бабця має рацію?... Магія свят, магія приготувань до них, це такі прості радощі життя. У запрацьованої мами завжди на таке бракувало часу..."

Це настільки знайоме, бо сама я починаю готуватися до зимових свят ще в листопаді. Як на мене, нічого не може бути кращого за передчуття дива. Завжди чекаєш на щось добре, світле і радісне ("чого б граблі нас не учили, а серце вірить у дива"). На свою щасливу долю. Навіть якщо вона і забарилася, це не означає, що вона зовсім не прийде.

"Те, що ти шукаєш, теж шукає тебе".