Рецензия на книгу

• 

  Aries_Domini

  19 июня 2013

  "- Здається, ми з тобою сестри.
  Запала тиша. Лише забутий чайник висвистував на плиті".

  Трохи детектив, трохи бразильський серіал. І підлітковий роман, і мелодрама. Суміш жанрів (і серйозних, і жартівливих) нехай вас не бентежить. Ми ж теж не класифікуємо життя, яке проживаємо, бо в ньому чергуються комедії із драмами й трагедіями, маленькі повісті вкладаються у великий роман, а піднесена поезія змінюється буденною прозою. Так само жила й Лінка (вона ж - Халіна) - звичайна польська дівчина-підліток. Навчалася в гімназії, няньчилася з братом Казиком, чи то Каєм (від "Казимеж", "Казимир"), дружила з Наталією. І раптом події починають сипатися на неї, наче з рогу достатку. З тією лиш відмінністю, що серед них виявляється чимало прикрощів. А ще їй сняться дивні сни. Ніби з минулого життя. А може, це сни з чужого життя?
  Майже одночасно стається кілька речей: мама враз сумнішає й похмурішає, у Лінчиному класі з'являється "новенька" - Кася (Катажина), Лінка знайомиться з фотографом Мацеком і художником Адріаном - кузеном Наталії. Усе це вирішальним чином впливатиме на подальше розгортання подій. Власне кажучи, проблема, як чиряк (даруйте за порівняння), визрівала вже давно - просто Лінка жила в щасливому незнанні. І от вона спершу поступово розуміє різницю між хіттю і справжньою любов'ю. Просто дивовижно, як Мацек, такий уважний і щедрий на лестощі, раптом перетворюється на моральну потвору, пропонуючи Лінці обирати - сплатити за зроблені ним професійні фото дівчини грошима або... натурою (нагадую: нашій героїні - 15 років).
  

  
  "Що ти собі уявляєш? - грубо сказав він. - Що отримаєш щось задурно. Тут тисячі таких, як ти, пхаються в усі вікна й двері. Це бізнес, а не дитячий садок".

  
  На щастя, обійшлося без жертв. До того ж, наша героїня - не одна з тисяч безликих і згодних на все заради модельної кар'єри (за принципом "на екран - через диван"). Вона відкладає гроші, сплачує вартість світлин. Що ж, однією проблемою менше. А негативний досвід - теж досвід, як-не-як. Проїхали. Зате пізніше дівчина мала з ким порівняти Адріана - цілком пристойного хлопака з хорошої родини, відповідального, турботливого і доброго (по-білому заздрю).
  Саме через того фотографа Лінка свариться із Наталією - тепер уже колишньою найкращою подругою. А все тому, що близькі донині, дівчата уже мають таємниці одна від одної. І, отже, про яку дружбу може йти мова, коли ви людині не довіряєте? Коротше кажучи, "розлучення й дівоче прізвище".
  Та все то дрібниці порівняно з родинними скелетами в шафі, про які Лінка так і не дізналася б, якби, перебираючи речі на горищі бабусиного дому, не натрапила на дивне мамине фото, про яке й гадки не мала. Коли ви із друзями одне одному не довіряєте, це, очевидно, ще можна якось пережити - заприятелювати із кимось іншим, тобто лікувати подібне подібним. Але коли від вас щось приховують найближчі родичі, то ніби земля вислизає з-під ніг, і здається, що немає нічого певного, непорушного і вічного - немає тієї стіни, за яку можна сховатись, за якою буде затишно і безпечно. Лінка, котра начиталася детективних романів, вирішує провести власне розслідування, аби з'ясувати, що трапилося в її сім'ї і як повернути додому маму, що поїхала у невідкладне й тривале відрядження з незрозумілою метою, про яку всі мовчать, немов риби. Чесно кажучи, я, мабуть, не наважилася б на пошуки правди, бо невідомо, чим вона обернеться. Хоча, з іншого боку, краще вже знати правду, ніж мучитися здогадами. Бо, як відомо, уява в таких випадках не має меж, і можна собі навигадувати жахів, яких насправді не було. Та Лінка мала рацію - причина неочікуваного розладу в родині досить серйозна, щоб на неї не зважати. Привиди минулого завжди повертаються, іноді набуваючи цілком матеріальних обрисів. Крок за кроком клубок родинних таємниць розплутується, і все стає на свої місця. Пазл складається в цілісну й зрозумілу картину.
  Про хід розслідування та результати ви і так дізнаєтесь із книги. Я ж скажу, що автору не вдалося втримати інтригу. Або не цілком вдалося. Якщо на початку п'єси на стіні висить рушниця, то в кінці вона має стріляти. Так і тут: якщо нову однокласницю звати Касею, так само, як і шукану сестру, то логічно буде припустити, що йдеться про одну й ту ж людину. Особливо якщо про Касю-однокласницю відомо, що вона виросла в сиротинці. Та це не так вже й суттєво, адже моє загальне враження від книги - хороше. Хотіла сказати, що вона залишає приємний післясмак, але це не зовсім так. Попри всі позитивні моменти, гадаю, що ніхто з членів нововозз'єднаної родини не зможе забути минуле. І це минуле постійно отруюватиме їхнє життя. Я припускаю, що рівняю всіх по собі, але інакше й бути не може там, де ми маємо справу з людською суб'єктивністю. А маємо ми з нею справу... всюди. :)
  Здогадуюсь, що кава з кардамоном винесена у назву не випадково. Цей напій, як пише авторка, має "гіркуватий присмак, пом'якшений чимось солодким" (до речі, рецепт приготування розміщено на форзаці). От саме такою і є книга - ніби й добре закінчується, але щось все одно негаразд. Та, знову ж, це ж не фентезі, і не діснеївська казка - це життя з усіма його радощами й прикрощами. Не буває абсолютного щастя, не буває вічної любові. Люди припускаються помилок, від яких страждають і вони, і їхні близькі. Але хто наважиться засудити їх за це, якщо ми всі - такі ж люди? (Кажуть же: не засуджуй, бо не знаєш свого майбутнього). Думаю, Лінка повинна зрозуміти маму. І щось мені підказує, що так і станеться, бо вона (тобто Лінка) - досить розсудлива дівчина. Ні, ніколи вже не буде так, як колись, але буде інакше. Завжди є наступний день, щоб спробувати все виправити і залагодити. Так, це потребуватиме зусиль і часу. Так, буде боляче. Проте іншого виходу немає. Найважче буде змиритися й спробувати прийняти все таким, як воно є.
  Ще одне: Лінка і більшість її однокласників - "недолюблені діти" зайнятих батьків, які ніби й опікуються своїми чадами, а от часу на їхнє виховання знайти не можуть. Робота у них на першому, другому, третьому і всіх наступних місцях. Проблема-епідемія.
  

  
  "Зрештою, може було б і добре знайти собі якогось хлопця, не тому, що без цього жити не можна, а просто... Мабуть, це класно відчувати, що ти комусь потрібна. А вона відчувала, що не потрібна нікому. Як собаці п'ята нога, так казала її бабуся".

  
  Ще раз доходжу висновку, що такі книжки мають читати і батьки. Причому - обов'язково. І хоча б раз на тиждень приділяти дітям стільки уваги, скільки ті просять і потребують. Бо одного дня батьки із жахом зрозуміють, що діти знайшли для них замінник. Зрештою, Лінка, яка мало не кинулася в обійми першого-ліпшого красеня, слугує підтвердженням цієї тези. Ніхто не цікавився нею вдома, і вона знаходила собі пригоди в інших місцях. Щоправда, якби вона жила лише домом і родиною, то від цього можна було б схибнутися.
  Ага, і не треба змушувати старших дітей виконувати батьківські обов'язки стосовно молодших. З одного боку, старші отримують безцінний досвід і, можливо, ставитимуться відповідальніше до свого майбутнього батьківства. А з іншого боку, батьки мимоволі позбавляють їх їхнього власного дитинства. Діти, навіть підлітки, - ще не дорослі. І вони не обирали собі фах доглядальників, навіть якщо йдеться про їхніх же сестричок і братиків.
  А тепер про школу. Пані Йоанна Яґелло висловила те, про що я думала вже давно і з чим згодна абсолютно. Власне, це не тільки її позиція, але цитату наведу:
  

  
  "- Між іншим, тобі не здається, що школа нас обежує? Ти малюєш, я фотографую, а в школі воно нам ні до чого".

  
  Це до питання про індивідуалізацію освітнього процесу і необхідність подальшого розподілу учнів за їхніми предметними вподобаннями й планами щодо подальшого здобуття професійної освіти.
  І останнє - про кохання (ну, як же без нього?). "Кава з кардамоном" - джерело банальних істин. І рятує її той факт, що не всі підлітки-читачі до цих вічних істин дійшли "методом спроб і помилок". Стосунки Лінки й Адріана - ілюстрація до однієї з моїх улюблених фраз: любить тебе не той, хто стоїть і милується сніжинками у твоєму волоссі, а той, хто хутенько натягує шапку, аби ти не застудилася і не відморозила собі вуха. Таким в романі є Адріан. Особливо зворушила сцена пересаджування ялинок. [І тут я дізналася цікаву річ: екологічними ялинками вважаються не штучні, а живі, але ті, що в горщиках. І гуманно, і красиво.] Або інша ситуація, в якій Адріан вкладає хворобливу Лінку у ліжко і напуває кавою із кардамоном власного приготування. Після такого він точно зобов'язаний із нею одружитися. :)
  Висновок: непоганий роман - як для свого жанру й цільової аудиторії. Авторка була зі мною щирою - і це надзвичайно важливо. Дуже вдала обкладинка: в очі не кидається, але погляд за неї чіпляється. Якщо порівняти нашу обкладинку із польською, то наша значно-значно привабливіша. Читати треба, бо у більшості є чи будуть діти. І рано чи пізно вони ставитимуть питання, що заганятимуть нас у глухий кут, і, можливо, дорікатимуть нам нашими ж гріхами й грішками. Важливо говорити з ними і чути і їх також, а не лише себе.
  P.S. Про принципові моменти йшлося вище. А тут - про мої дрібні зауваги й невеличкі приємнощі.
  Спершу - про те, що вИкликало питання. Наприклад, про одну з Лінчиних бабусь - бабцю Ружу, матір вітчима Адама:
  

  
  "Досі поводилася, як дівчисько, - бігала по крамницях і перукарнях, на танці, не готувала, зате харчувалася фастфудами, а на додачу розлучилася з Адамовим татом і щоразу приводила до них свого нового "друга". <...> Бабуся була добряче схибнутою, та Лінка її любила".

  
  От тобі й маєш! Та хто ж вам сказав, що бабуся неодмінно має бути статечною літньою пані, яка смачно готує і в'яже шкарпеточки перед телевізором? Бабця Ружа, як ви розумієте, руйнує цей огидний стереортип. :) А якщо серйозно, то кожен (навіть - хто б міг подумати?! - ваша бабуся) має право на особисте життя. І має право не посвячувати у своє особисте життя навіть своїх дітей і онуків. І, тим більше, не запитувати в них дозволу на свої "старечі примхи".
  Все, запаси жовчі вичерпалися. Тепер - тільки про хороше.
  По-перше, не треба брати на себе занадто багато - можна надірватися. Воно ніби й добре, коли відчуваєш себе відповідальним за цілий світ, але шкодить здоров'ю і порушує внутрішню рівновагу:
  

  
  "Через те ти так і сердишся. Коли зрозумієш, на скільки ситуацій ти не маєш жодного впливу, то деякі речі сприйматимеш по-іншому. Глянь на хмари: що б ти не робила, вони собі пливтимуть".

  
  І, нарешті, про свята та їхнє значення в нашому житті. Лінка страшенно обурювалася й гнівалася, що бабця не тільки сама вдень і вночі куховарить, готуючись до Різдва, а й її, Лінку, запрягає в те саме ярмо:
  

  
  "І чому люди дозволяють так себе задурити? Гарують перед святами, готують гори їдла, а потім не мають сили все це спожити, такі втомлені. Бабця наче й сучасна, але перед святами теж втрачає здоровий глузд, ніби в повітрі літає якийсь вірус. Проявами хвороби є цілковита відсутність інших тем, окрім каструль, миття підлоги, купування подарунків, і ще печіння, смажіння до повної знемоги. Побачивши чергу в магазині, Лінка лише зітхнула".

  
  Але на Святвечір вона змінює свої погляди:
  

  
  "А може, бабця має рацію?... Магія свят, магія приготувань до них, це такі прості радощі життя. У запрацьованої мами завжди на таке бракувало часу..."

  
  Це настільки знайоме, бо сама я починаю готуватися до зимових свят ще в листопаді. Як на мене, нічого не може бути кращого за передчуття дива. Завжди чекаєш на щось добре, світле і радісне ("чого б граблі нас не учили, а серце вірить у дива"). На свою щасливу долю. Навіть якщо вона і забарилася, це не означає, що вона зовсім не прийде.

  "Те, що ти шукаєш, теж шукає тебе".

  25 понравилось

  1,7K