Крадії пам'яті

Ми, люди, - тварини. Так, звісно, ми наділені інтелектом, який начебто вивищує нас над "братами нашими меншими". Ми можемо поводитись доволі культурно і чемно. Буваємо дуже розумними, а інколи навіть і геніями. Але… вирвіть нас зі звичного середовища, занурте у певні обставини – незнайомі, напружені й критичні, – а на додачу нашпигуйте піґулками і побачите, на кого чи радше ЩО ми перетворимося. Очевидно, той, хто сильніший, – може стати нещадним лютим звіром; хто слабший – безпомічним і терплячим. Мабуть. Бо насправді хтозна, ЯКИМ хто буде, коли... стерти у нього пам’ять. Коли отямлюєшся раптом на галявині голяка, і поняття не маєш, хто ти є і ким ти був. Усе, що маєш – це твоє тіло та інстинкти. Тваринні інстинкти. А поряд – такі самі голі тіла із кришталево-чистими свідомостями. Ось тоді починається найцікавіше. Усе дуже швидко розкладається на полички. Не маючи в пам’яті вантажу минулого, кожен стає тим, ким він Є насправді, проявляється його істинна сутність.
Завжди страшенно любила сюжети (і книжкові, і кіношні), де дії відбуваються в психіатричних лікарнях, де проводять різні психологічні експерименти або ж просто спостерігають за тими, хто не такий як усі. Себто, несповна розуму, як кажуть у народі. Або ж такий, як усі, але потрапив у певні ситуації – незнайомі, напружені й критичні. Мусив потрапити, бо так потрібно комусь, хто спостерігає за всіма.
Усе це - "Крадії пам’яті" Сергія Комберянова. Доволі напружений психологічний трилер з цікавим, захоплюючим сюжетом.
Те, ким у фіналі виявились усі ті люди в реальному житті, як поводились до втрати пам’яті, для мене, зізнаюсь, стало несподіванкою. І це добре, коли розв’язка дивує. Бо час іноді теж краде нашу пам’ять, і саме подив у розв’язці зазвичай найглибше закарбовується у неї.

Спершу про хороше: сюжет класний. Семеро людей без пам’яті, у лісі, в умовах штучно побудованої ієрархії проявляють свою справжню суть. Питання: хто вони, хто позбавив їх пам’яті і головне - навіщо? Інтрига "хто ж тут головний негідник" тримала досить довго, не даючи втратити пильність. В принципі, тема, яку можна було б розкрутити на роман, але я вдячна автору, що він цього не зробив, твір вийшов завершений і не відпускав до самого кінця, а найголовніше, відповідь на всі три питання була дана.

Писати поганого про книгу не дуже хочеться, але треба.
Перше - це мова на початку повісті. "Симфонія тілесної краси", "химерні візерунки на дівочій оксамитовій шкірі", чорно-зелені грати смерек, що "римуються" із гратами на вікнах... Якось надто "усю-сю". І все це різко контрастує із закінченням книги. О, ці останні 10 сторінок, в які вкладено всі відповіді! До мови претензій немає, от тільки післясмак... Таке враження, що автор початок писав довго і виважено, підбираючи слова, епітети, описи, до середини книги нарешті розписався, а от до кінця вже втомився від свого дітища і поспішив його згорнути якнайшвидше, та ще й так, що в поспіху забувся, хто у нього господиня маєтку. Ну то таке. Ще трошки про логіку.

Достовірність опису стану та реакцій людей, що втратили автобіографічну пам'ять не мені оцінювати, оскільки я такого досвіду не маю, і сподіваюсь не мати. Буду вірити, що пан Сергій достатньо вивчив це питання, щоб його не лінчували психіатри, неврологи та інші представники психіатричної братії.

Висновок: Не зважаючи на недоліки, книга варта уваги і без вагань дам їй нейтральну оцінку. Для одноразового читання дуже навіть підійде, але перечитувати довгенько не захочеться.