Хіба можна здивувати когось із читачів, описавши нав’язливу рекламу: купіть у кредит новий смартфон, планшет, найновішу марку машини? Купіть, влізши у борги, все те, без чого вас не визнають не те, що успішною, ба навіть щасливою людиною.
Ну, й де тут фантастичне припущення? Дехто ведеться, розумні люди – а ми ж з вами розумні? – пропускаємо нав’язливу рекламу повз вуха. А якщо і купує щось із гаджетів, навіть скориставшись кредитною карткою, то лише тому, що життя сучасної людини має бути сповнене комфортом. Боротьба й виживання – то для людей минулої епохи.
Отак звично пропускаючи рекламу повз вуха, можна й не помітити скільки ж часу вже радять купити для комфорту не новий смартфон, а… нову людину. Ні-ні, мова аж ніяк не йде про рабство. Поки що не йде, якщо вдатися до спойлера.
Далі, із деякими спойлерами..
Просто одного дня стане престижно мати в нащадках «геників» – дітей, що гарантовано будуть кращими за батьків: найвродливіші серед ровесниць дівчатка, найрозумніші хлопчаки, лідери від самого народження, майбутнє й надія людства. І зважте, це – не стовідсотковий егоїзм, як у випадку із планшетами чи автівками. Принаймні, не більший, ніж звичайний для батьків, котрі прагнуть бачити свого сина чи доню кращими від їхніх ровесників, забезпечуючи спадкоємцю кращі стартові умови.
Вважаєте, що це – не найвдаліший привід для антиутопії? Звісно, фантастичний Усесвіт можна довести до знищення куди більш ефективніше. Рецепти для любителів фантастики давно відомі: каміння з неба, тобто, перепрошую, метеорит, що от-от рознесе Землю вщерть; пандемія, що навикла через те, що «військові (чи політики, чи вчені – кого там автор закликає боятися цього разу?) загралося» або ж відверта атомна війна, яка дасть вціліти лише одинакам на краю світу; врешті, раптове тотальне зникнення електрики й (автори антиутопій бувають справді жорстокими) інтернету, що поверне людство у середньовіччя…
Але найгірші справи інколи робляться під лозунгами про найліпші наміри. Хоче, аби людство зробило великий крок уперед і підштовхуєте його в цьому напрямку за допомогою науки, щедро спонсовано грішми? Воно зробить. Аби лише не заточилось і не впало.
Природно, що стати батьками «геників» – справді homo novus – можуть дозволити собі далеко не всі. Тож невдахам доводиться вдовольнятися звичайнісінькими «діпрами» – «дітьми природи». Думаю, що для метикуватого читача вже й цей абзац буде спойлером. Особливо, якщо прямим текстом додати, що батьки найперших «нових людей» ладні були платити грубі гроші за їхній гострий розум, миттєву реакцію чи завдатки справжнісіньких лідерів. Із тих, що бачать мету, але не бачать перешкоди. Чи дивно, що ніхто не розкошелився додатково на дрібку милосердя чи емпатії? Хто стане платити за те, що у суспільстві вважається ознаками слабкості?
Тож далі буде справжнісінька антиутопія – з рабством та звірствами над найбеззахиснішими, ще страшнішими від того, що самі кати навіть не здогадуються, що вже втратили людську подобу. Щоб не вкладали в те поняття смішні у своїй слабкості попередні покоління. Із сірістю днів і ночей переможених, що душить не згірше за отруйний дим, бо не залишає й примарного шансу зберегти у собі волі до супротиву чи співчуття до ближнього. Із тими, хто попри все, залишається людиною, здатною не лише на ненависть, але й на співчуття. Із несподіваним, але аж ніяк не добрим богом, який уважно спостерігає за ключовими фігурами протистояння між діпрами та гениками, неспішно розмірковуючи, а чи не варто було б цілковито очистити Землю від такої плісняви, як людство та спробувати себе в ролі творця? Раптом наступні творіння – знову ж, «нові люди» – будуть кращими за невдалі спроби когось із попередників.
І з чистою любов’ю – з тою, що ладна змінити світ. Чи втримати його від падіння у глибину бездонної прірви. Звісно, останнє – якраз не обов’язково для антиутопії. Цілком доста підбити риску: «а потім вони всі померли», попереджаючи читачів про черговий можливий сценарій апокаліпсису та виправдовуючи відомий вислів про письменників, які не передбачають майбутнє, а попереджають його.
Але ж недаремно слоган на обкладинці книги попереджає читачів: «Роман про надію на початку світу…». Це той випадок, коли оформлювачам видання можна вірити. А ще, у книзі зустрічаються поетичні описи, особливо вражаючи на фоні похмурих подій. «Поетична антиутопія із завершенням сповненим надії» – то лише видається оксюмороном. Бо люди – байдуже, старі чи нові, – здатні ще не на такі парадокси. І, схоже, це добре розуміє авторка, яка не прагне не ідеалізувати ні, без вагомої на те причини, демонізувати своїх героїв.
Розповідь про книгу і так виявилася задовгою, тож лише хочу згадати про одну деталь, яка сподобалася саме мені. Дія твору, хай і охоплює не те що, всю Землю – навіть Сонячній системі дістається, розпочинається в Україні. Ну, не те, щоб це було приводом пишатися, звісно: таки наші нащадки повелися не ліпшим чином, хоча й не набагато гірше за деяких наших сучасників. Але приємно, що головні герої та їхні протагоністи носять звичні для нашого вуха, а не закордонні імена. Це стало для мене невеличким додатковим бонусом на користь цієї книги.
Це вже якщо не казати про те, що сучасна українська література не надто щедра на цікаві жіночі антиутопії. Тож ця книга видалася мені вартою уваги ще до того, як я перегорнула її першу сторінку. І так, я не помилилася у свої сподіваннях: після завершення читання виникло бажання відкласти роман, як слід обдумати щойно прочитане, а потім обов’язково взяти його до рук знову, аби перечитати моменти, що справили найбільше враження.
4 понравилось
