Зазирни у мої сни

Що мені подобається в книгах Макса Кідрука? Незаперечна логіка, ґрунтовність, напруга, коли активізуються мислення та емоції. І все це написано майстерно.
У цьому романі письменник не зраджує самого себе, тож відірватися від читання практично неможливо (я буквально примушувала себе відкласти книгу й намагатися заснути). Та й тему обирає більш ніж актуальну - кошмари, які стирають межу між сном та дійсністю. До того ж не тільки для героїв твору.
На мою думку, ця історія жахає не тільки тим, що відбуваються страшні речі з мозком малого хлопчака, з молодою родиною. Річ у тім, що в якийсь момент розумієш, що щось подібне може трапитися з кожним. І от це насправді страшно до мурашок.
Автор дуже яскраво зображує переживання молодого батька, із сином якого відбуваються паранормальні речі. Здається, мені було легше повірити у всю цю історію, аніж головному героєві, та й мій мозок буквально вибухав від сюжетних поворотів, пропонованих Максом. До речі, сам головний герой видався більш ніж типовим чоловіком років 25, який свідомо ховається від проблем, тупить та й взагалі поводиться, як шмарклі на паркані (летять, куди дме вітер).
Книга здалася трохи схожою на інший роман письменника - «Не озирайся і мовчи» Макс Кідрук . Але це лише переконує мене, що автор пише надзвичайно цікаво.
Чудовий трилер від одного з улюблених українських письменників.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Что мне нравится в книгах Макса Кидрука? Неоспоримая логика, основательность, напряжение, когда активизируются мышление и эмоции. И все это написано мастерски.
В этом романе писатель не изменяет самому себе, поэтому оторваться от чтения практически невозможно (я буквально заставляла себя отложить книгу и пытаться уснуть). И тему выбирает более чем актуальную - кошмары, которые стирают грань между сном и явью. К тому же не только для героев произведения.
По моему мнению, эта история ужасает не только тем, что происходят страшные вещи с мозгом маленького мальчика, с молодой семьей. Дело в том, что в какой-то момент понимаешь, что нечто подобное может случиться с каждым. И вот это действительно страшно до мурашек.
Автор очень живо изображает переживания молодого отца, с сыном которого происходят паранормальные вещи. Кажется, мне было легче поверить во всю эту историю, чем главному герою, и мой мозг буквально взрывался от сюжетных поворотов, предлагаемых Максом. Кстати, сам главный герой оказался более чем типичным мужчиной лет 25, который сознательно скрывается от проблем, тупит и вообще ведет себя, как сопли на заборе (летят, куда дует ветер).
Книга показалась немного похожей на другой роман писателя - «Не озирайся і мовчи» Макс Кідрук . Но это только убеждает меня, что автор пишет очень интересно.
Замечательный триллер от одного из любимых украинских писателей.

Ризикую бути закиданою тапками, але стиль Кідрука чимось нагадав стиль Кінга. Особливо останню прочитану Згодом . І хоча теми різні, але чимось вони перекликаються.

Маленький Тео у два роки під час взагалі то не сильно складної операції пережив клінічну смерть. І лише через який час батьки вияснили, що повернувся він з того світу не сам.
Щось проникло в нього, і тепер приходить у снах, та й не тільки в них. Навкруги починають ставатися дивні речі, а між Мироном і Євою, батьками Тео, все більше виникає напруга.
За клопотами про малого Теодора, буденністю днів, що майже схожі один на одного, кудись поділася шалена пристрасть, що Мирон відчував до Єви, а та, мабуть, ніколи його і не кохала.
Тео став для батька всім, тоді як мати… Ну не знаю, можливо їй не дали шансів.

Сімейна драма, трилер, детектив, жахи, - роман тримає в напрузі. Особливо, коли дійство перебирається у США. Не обійшлося без ФБР, дослідницьких лабораторій, наркотиків, наркодилерів і продажних поліцейських. Але все було доречно, відчуття що перебір не виникало.
Мене лише дуже здивувала поведінка матері, якось неправдоподібно, як на мене. Ну а фінал то взагалі прибив. Не кажу, що він поганий, він крутий, от тільки… Ех! Мовчу. Бо ж спойлер. Страшний спойлер. Максе, я вас боюсь.

KillWish
18/19

Перевод.

Рискую быть забросанными тапками, но стиль Кидрука чем-то напомнил стиль Кинга. Особенно последнюю прочитанную Позже . И хотя темы разные, но чем-то они перекликаются.

Маленький Тео в два года во время вообще-то не сильно сложной операции пережил клиническую смерть. И только спустя какое-то время родители выяснили, что вернулся он с того света не сам.
Что-то проникло в него, и теперь приходит в снах, и не только в них. Вокруг начинают происходить странные вещи, а между Мироном и Евой, родителями Тео, всё больше возникает напряжение.
За хлопотам о малом Теодоре, обыденности дней, почти похожих друг на друга, куда-то подевалась бешеная страсть, что Мирон испытывал к Еве, а та, наверное, никогда его и не любила.
Тео стал для отца всем, в то время как мать… Ну не знаю, возможно ей не дали шансов.

Семейная драма, триллер, детектив, ужасы, – роман держит в напряжении. Особенно когда действо перебирается в США. Не обошлось без ФБР, исследовательских лабораторий, наркотиков, наркодилеров и продажных полицейских. Но все было уместно, ощущение, что перебор не возникало.
Меня только очень удивило поведение матери, как-то неправдоподобно, как мне кажется. Ну а финал так вообще прибил. Не говорю, что он плохой, он крут, вот только… Эх! Молчу. Ведь спойлер. Страшный спойлер. Макс, я вас боюсь.

Для мене це друга книга Макса і можу сказати, що я відверто погарячкувала з занесенням автора в улюблені. Ні, пише він добре, але не кожна книга однаково вражає та захоплює.

Вчитуватися важкувато, практично монолітний текст з малою кількістю діалогів та купою різного непотрібу типу музичних плейлістів, заглиблень у якісь абстрактні речі, цілих сторінок з якимись науковими (або псевдонауковими) поясненнями, не вдається зануритися в те, що відбувається, с головою.

Також я ніяк не могла зрозуміти чому батьки хлопчика постійно тягнули за щось кота, коли їх дитина знаходилась в такому тривожному стані. Да і наприкінці історії теж було дивно читати про те, як батько дивиться в монітори замість того, щоб бігти на потрібний поверх та рятувати сина. А листи до ФБР з переліком цілої купи подробиць, спостереження за снами хлопчика, переселення душ мені взагалі не сподобались, все це здається перебільшеним, недоречним, зайвим. І інтрига… Інтриги не було, автору вона не вдалась, відразу було зрозуміло хто надрукував того листа, хто знаходився на той час удома і таке інше. Єдине, що було цікаво дізнатися (але теж не дуже інтригувало), це хто такий Аймонт і що йому взагалі потрібно від хлопця.

Я, здається, розумію, чому деякі читачі порівнюють Кідрука з Кінгом, але не можу з ними погодитись. Макс відверто застосовує велику кількість прийомів, які зазвичай використовує у своїх творах Король жахів. Там є і перелік музичних композицій, які слухає головний герой, є веселощі від випускання газів, є суто американське підбадьорення хлопчика «чемпіон», є понівечені долі, є навіть слово, яке повинно відкластися у читача в голові і тому повторюється декілька разів на протязі книги, та виділяється написанням по складах або в дужках (над-ру-ку-вав), немає хеппі-енду, все це дійсно нагадує Стівена, але ще більше підкреслює ту прірву, яка пролягає між авторами. В Кінга це виходить майстерно, в Кідрука виглядає підробкою. До того ж в Макса сюжет пронизаний може і цікавим, але дещо штучним, незграбним екшеном, і це його також викидає зі стежки, якою він крокував вслід за майстром. Тобто пише Кідрук може й непогано, але порівнювати його з Кінгом не можна, це блюзнірство.

Що сподобалось. Сподобалась психологічність твору, сподобалось глибоке занурення одразу в декілька важливих життєвих моментів, сподобалось як автор змалював перші напади, все. НОІМ вийшла набагато кращою, більш довершеною і взагалі крутішою по усім параметрам.

За все своє життя я прочитала близько 500 книжок. Читала усе: від фантастики до любовних романів та від детективів і до жахів. До цього часу моїм фаворитом був Стівен Кінг з його сяйвом. Але минулого тижня моє життя перевернулося.
ЗУМС - це ідеал, до якого важко буде кому наблизитися. Ця книга ніби створена для мене! Історія про незвичайного хлопчика, який стає в'язнем своїх сновидінь, або того, що за ними приховується. Чи вдастся його сім'ї врятувати малого, видерти його з цупких лап кошмарів, як вони, Мирон та Єва, будуть поводити себе у скрутні часи і що стане поміж ними?
Це неймовірно! У цій книжці ви знайдете і непросту історію кохання, і трилер, і, безумовно, навпрочуд гарний хоррор! Момент з витріщанням Матео у монітори (чи з моніторів?) - неперевершений! Малий, що стояв біля батька годинами... Чорт забирай, ця книжка лякала мене до усрачки! Я відкладала її, робила глибокий подих, і занурювалася в неї знову. І ось тепер, коли вона закінчилася - від мене ніби відірвали шматок і я не знаю, що робити із своїм життям. Я хочу перечитувати її знову і знову та відчувати той льодяний страх, що і вперше.
Тепер це без сумніву моя улюблена книга! Велике спасибі Максу за цей шедевр, сподіваюся, що попереду ще багато цікавого, моторошного та захоплюючого.
5 із 5, феллас, це 5 із 5.

Рассказ ведется от лица Мирона, отца 5-тилетнего Тео. Когда ребенку было 2 годика, у него на голове образовался большой гнойник, но папуля решил не вести Тео к врачу, т.к. и у него и у его отца когда-то было похожее и прошло. Похожее, да не такое. Когда прошло время, а образование нехило увеличилось, набравшись праведным гноем, ребенка уже надо было срочно оперировать. Вот во время этой самой операции с Тео и приключилась беда - клиническая смерть, а потом и возвращение к жизни. А вместе с собой с того света он притащил нечто по имени Аймонт, что приходило к нему в сны и пугало, как мальчика, так и всю его семью.
Задумка вроде бы неплохая, но текст полон сотнями левых подробностей, например, куда ведет такая-то улица в США или расположение мусорки относительно зданий в каком-то районе, при чем все эти подробности нафик не нужны для самого повествования, а ими забита большая часть книги.
Больше всего не понравился рассказчик, главный герой, Мирон. Его страусоподобное решение проблем определило все развитие сюжета. В общем, все беды от неумения вовремя принимать на себя ответственность и решать хоть какие-то вопросы, оставляя все на потом и "а вдруг оно само пройдет".

Для меня автор оказался интересным, книги его куплены, сегодня пришла смс, что едет новая на целую тысячу страниц. Ожидания высоки.

Кайфова книга. Розлади сну, нічні кошмари, потойбічні сили, міцний клубок із таємниць та криза сімейних стосунків. Як тільки вдалося сплести все це в цілісну історію?
.
Та я просто в захваті! Невже я є свідком створення справжнього класного українського триллеру? А тема то яка "смачна". Сни - найзагадковіша сфера буття людини. Я сама в дитинстві страждала від нічних кошмарів і не лише в теорії знаю, що таке сонний параліч. Був час, я зачитувалась історіями на цю тему, але не українськими. Бо наші про це не писали. А тепер пишуть!
.
Не буду оригінальною, якщо порівняю @max.kidruk зі Стівеном Кінгом! Куди там! Не всі книги Кінга я читала з таким голодним захватом як #зумс. І справа не лише в тому, що обидва пишуть жахастики, як здається декому. Кінг займає місце в моєму серці не просто через моторошні сюжети. А через те, що в кожному такому сюжеті проступає чітко людина, конкретна вибірка людських проблем, складні і цікаві аспекти їхніх стосунків.
.
Мало написати страшну книгу, щоб зачепити читача. За кожною страшилкою має стояти щось більш глибоке. І Кідруку це вдається! Український Кінг, це ж треба таке. А я то всі ці роки думала, що МК пише розважальні тревел-посміхульки. Каюсь, ганьба мені і сором! Вже друга його книга чіпляє за живе.
.
Однієї мити за межею життя опиняється маленький хлопчик . Всього 36 секунд - і його серце знову б'ється, але повернувся звідти він не сам. Щось вчепилось в нього і протягом наступних років життя торкатиметься його снів, щоразу все тісніше переплітаючись з реальним світом. А поруч з ним - родина, що потерпає від післямайданівської і кризи та браку розуміння. І розгортається історія... Моторошна, захоплива і не передбачувана.
.
Що цікаво, книга має два фінали. Перший ми розуміємо ще на початку. І протягом читання мене не ввідпускало відчуття, що станеться щось жахливе. Звичайно, я здогадувалась ЩО саме станеться, але уявити не могла, ЯК це станеться.
.
Ви помічали, що в кінці книг автор добирає список пісень? Підбірка музики як раз мені до смаку. Тепер у мене в телефоні два плейлисти -

Коли береш до рук книгу Кідрука, необхідно заздалегідь передбачати, щоб для читання був вільний весь день, інакше читання затягнеться до ранку, доки нарешті не буде перегорнута остання сторінка. Але все одно потім будьте готові, що ви ще довго не зімкнете очей, переварюючи прочитане в голові.

Не побоюсь цього слова, але я обожнюю Кідрука, точніше – його твори. Вони захоплюють з першого слова, змушують мозок посилено працювати, тіло тремтіти, а серце калатати так, що здається, ніби воно от-от вискочить з грудей. Його твори змушують відключити від реальності, забути про власне життя і деякий час жити життям головних героїв.

Доки я читала про Мирона і його маленького сина Теодора, думала, що посивію до кінця книги. Всі події, що відбувались, здавались досить реальними, і коли траплялась якась чергова жесть, мозок просто вибухав, а питання «що, вбіса, відбувається???» не покидало думки до самого кінця.

Ця книга дійсно страшна. І страшна не тільки тим, що відбувається з маленьким Тео, а й переживаннями самого батька, хоч іноді його бездіяльність можна було порівняти з сонним тюленем - невже в подібній ситуації можна було надіятись на волю випадку і пускати все за течією? А з іншого боку, як в реальному житті можна зупинити і вигнати з голови Істоту, яка оселилась в голові твого маленького сина і не дає спокійно жити не лише йому, а й оточуючим.

Підсумовуючи, я скажу, що якщо б мене попросили описати книгу одним словом, це було б слово «жесть!».

P.S. На презентації книги Макс Кідрук заінтригував новою книгою, над якою завершував роботу, з назвою «Не озирайся і мовчи». З нетерпінням чекатиму, але навіть страшно уявляти, що буде там, оскільки автор вміє добряче погратись нервами своїх читачів.

На русском языке

Когда берешь в руки книгу Кидрука, необходимо заранее предусматривать, чтобы для чтения был свободен весь день, иначе чтение затянется до утра, пока, наконец, не будет перевернута последняя страница. Но все равно потом будьте готовы, что вы еще долго не сомкнете глаз, переваривая прочитанное в голове.

Не побоюсь этого слова, но я обожаю Кидрука, точнее - его произведения. Они захватывают с первого слова, заставляют мозг усиленно работать, тело дрожать, а сердце биться так, что кажется, будто оно вот-вот выскочит из груди. Его произведения заставляют отключиться от реальности, забыть о собственной жизни и некоторое время жить жизнью главных героев.
Пока я читала о Мироне и его маленьком сыне Теодоре, думала, что поседею до конца книги. Все события, которые происходили, казались достаточно реальными, и когда случалась какая-то очередная жесть, мозг просто взрывался, а вопрос «что, к черту, происходит???» не покидал мысли до самого конца.

Эта книга действительно страшная. И страшна не только тем, что происходит с маленьким Тео, но и переживаниями самого отца, хотя иногда его бездействие можно было сравнить с сонным тюленем - неужели в подобной ситуации можно было надеяться на волю случая и пускать все по течению? А с другой стороны, как в реальной жизни можно остановить и выгнать из головы Существо, которое поселилось в голове твоего маленького сына и не дает спокойно жить не только ему, но и окружающим.

Подытоживая, я скажу, что если бы меня попросили описать книгу одним словом, это было бы слово «жесть».

P.S. На презентации книги Макс Кидрук заинтриговал новой книгой, над которой завершал работу, под названием «Не озирайся і мовчи». С нетерпением буду ждать, но даже страшно представлять, что будет там, поскольку автор умеет хорошо поиграть нервами своих читателей.

Бувають моменти, коли ти на місяці викреслюєш зі свого життя книги та все, що з ними пов’язано. Чи то від того, що настрій не такий, чи від усвідомлення, що з власними думками важко розібратись, а тут ще чужі зрозуміти треба. А потім, задумавшись, розумієш, що опинився біля книгарні, в гаманці лежить остання сотня до авансу, на годиннику без п’ятнадцяти дев’ята вечора, а з вітрини на тебе дивиться обкладинка нового роману Макса Кідрука. «Ну все, приїхали…» - проноситься в голові, а далі тиша. Ти починаєш читати.

Ти читаєш її під світлом ліхтаря, поки чекаєш на друзів, читаєш на стадіоні, в метро, під ковдрою о третій ночі, ввімкнувши у квартирі все світло, включаючи напіврозбитий котом нічник. Ти починаєш боятися засинати, десятою дорогою обходиш дитячі майданчики, а взрівши малого з портфеликом, який чалапає додому зі школи, швидко переходиш на інший бік дороги. Але незважаючи на все це, ти з мазохістським задоволенням продовжуєш читати книгу, від якої моторошно, лячно та захопливо. Це «Зазирни у мої сни» Макса Кідрука. Запасіться ліхтариками та валідолом, тому що історія починається…

Коли рік тому Макс Кідрук анонсував написання нової книги, тільки лінивий не кидав у нього тапочками, вимагаючи продовження цілком феноменального для української літератури «Бота» замість незнайомої нікому історії. «Бота» нам доведеться ще трохи чекати, але судячи з того, якою вийшла «ЗУМС», продовження трилогії буде сильно відрізнятись від перших двох книг.

В новому романі ми зіткнулись з абсолютно новим Кідруком. Автор ніби подорослішав, став більш статечним та виваженим, при цьому залишивши за собою усіма улюблену кінематографічність розповіді. Правда, якщо у попередніх творах сюжет нагадував рвані епізоди одного великого полотна, то події у «ЗУМС» розвивались плавно та поступово. Єдине, що залишилось незмінним, – це прописані Кідруком жіночі персонажі. Типажі характеру та поведінки настільки схожі у героїнь різних історій, що в реальному житті вони цілком ймовірно могли виявитись якщо не сестрами, то кращими подругами точно.

Сюжет книги «Зазирни у мої сни» розповідає про 5-річного хлопчика Теодора, який під час нескладної операції пережив клінічну смерть. А повернувшись, прихопив із собою подаруночок з того світу, з яким доведеться розбиратись його батькові, парочці агентів ФБР та науковцям з ЦРУ. І справа тут зовсім не в тому, що ФБР з’являється у Рівному (ми з вами знаємо, що «великий брат» спостерігає за нами), і не в на перший погляд фантастичних розробках таємних лабораторій, а в тому, що, напевно, вперше у своїх книгах Кідрук майже прямим текстом зізнається, що не все можна поясними наукою, є речі, які краще не пояснювати.

Наука та технології у «ЗУМС» відходять на другий план, що цілком може не сподобатись шанувальникам Макса, які звикли читати його твори з «Вікіпедією» на пару. Тут першочерговим виступає, як не дивно таке казати, любов. Адже всі вчинки головного героя продиктовані саме цим почуттям, ну, ще, може, страхом за власне життя, але то так, деталі. В романі багато містики, питань, на які важко знайти логічну відповідь, та реклами конструктора LEGO.

В цілому книга вийшла сильна та не схожа на все те, що ми раніше читали у Кідрука. І що я можу сказати? Такий Кідрук мені сподобався, може, навіть більше за попереднього. Адже після «ЗУМС» дуже важко передбачити, що можна далі чекати від автора.

Перше, що хочу сказати, я здивована наявністю настільки цікавого українського автора, та ще й в такому жанрі.

Враження неоднозначні. Закручений сюжет, багато несподіваних поворотів, особливо в другій частині. Але надмірна акцентуалізація на дрібницях трохи бентежить. Всі ці назви торгових марок, супермаркетів покликані автором для більшої реалістичності. Але вони ж і відволікають від основного наповнення роману.

Деякі моменти взагалі дивують.
Чому герой такий непроглядно тупий? Вже Всі зрозуміли, що то син пише листи, що з жінкою треба залагоджувати відносини, і не бути таким тупаком!

Взагалі всі проблеми він вирішував бездіяльністю. Просто плив по течії. Не налагодив відносини з дружиною. Невчасно звернув увагу на проблеми зі станом власного сина. І всіх втратив.

Автор дуже намагався відповідати обраному для роману жанру, але трохи занадто. Хотілось би більш плавного читання, без води, менше цих роздумів, більше конкретики. І не такого слабкодухого героя. Хоча, може, це в автора задумка така, герой мямля.

З творчістю Кідрука в мене пов'язані приємні ностальгічні спогади. Все почалось з Бота у ті далекі часи, коли ми з FatumeS були першокурсниками і майже випадково натрапили на цю книгу і цього автора. Згодом це став єдиний письменник, якому я дозволяла лоскотати свої нерви, адже я не фанат жахів і навіть ніколи не читала Кінга.
Отож, ми рік чекали "Зазирни у мої сни" рівно з того моменту, як Макс на презентації Ґуаякільського парадоксу відкрив таємницю нової книги. Ми спостерігали за тим, як нове творіння втілюється життя. І от після чергової неймовірної презентації книжка опинилась у моїх руках і я з захватом і передчуттям розгорнула першу сторінку, але...
Щось пішло не так. От я дочитала книгу і я не розумію відгуків повних захвату. Люди, гей! Ви чого? Це ж вже зовсім не той Кідрук! В першу чергу мене збентежив вибір написання від першої особи. Окей, сюжет виправдовує такий вибір, але, як на мене, в Кідрука не надто добре вийшло написати саме від першої особи. Переживання героя розкриті, ти дійсно проймаєшся історією, але ж, бляха, це той єдиний письменний, якому я дозволяю лякати мене до жахіть у моїх снах. Та, не дивлячись на те, що тема книги напряму пов'яззана, мені не тільки не снилися жахи, мені ні разу не стало моторошно. Та й сама частина, яка так помпезно винесена у назву твору зведена до декількох глав. Решта твору займає... щось. По правді кажучи, здалося, що автор виріс з власного стилу, захотів спробувати щось нове і щось більш схоже до елітарної літератури, але якось воно не вдалось. І вийшло ні те, ні се. Ні тобі високої літератури, ні типово кідруковського стилю, великим плюсом якого завжди було вміння тримати читача інтригою.
Я погоджуюсь, кінцівка мене вразила. Навіть змусила прокинутися від напівдрімоти. І хоч частково вона була передбачувана, все ж емоційно досить напружена. Та однієї кінцівки замало для того, щоб роман на 500 сторінок дійсно вважати хорошим.