Цитаты из книги Дім дивних дітей

Это были марширующие рядами монстры в элегантной военной форме. Они выглядели настолько обыденно, что, когда ты понимал, кем они являются на самом деле, бывало уже слишком поздно.

"Колись я мріяв про втечу від звичайного буденного життя, але моє життя ніколи не було звичайним. Я просто не помічав, наскільки незвичайним воно було."

Если ты настаиваешь на том, чтобы уйти, то я настаиваю на том, чтобы ты уже никогда не возвращался.

Но своенравному солдатику драться явно не хотелось, и когда он, в очередной раз засеменил прочь, Енох схватил его и оторвал ему ноги.

• Вот что случается с дезертирами в моей армии! - воскликнул он, бросая покалеченную игрушку на траву, где она начала извиваться под ударами набросившихся на нее остальных солдатиков.
• Ты со всеми игрушками так обращаешся?
• А что? - удивился он. - Тебе их жаль?
• Не знаю. А тебе?
• Нет. Если бы не я, их вообще не было бы на свете.

Чищу картошку и думаю о тебе. Возвращайся поскорее. С любовью, твоя картошечка.

Это место определенно является не только раем, но и тюрьмой.

Нет пищи, вкус который нельзя было бы улучшить, поджарив ее на сковороде.

I discovered Emerson's soporific qualities by falling asleep with my face in the book, drooling all over an essay called 'Self-Reliance'...

How many times have I told you? Polite persons do not take supper in the nude.

I had just come to accept that my life would be ordinary when extraordinary things began to happen.

I slammed out of the Priest Hole and started walking, heading nowhere in particular. Sometimes you just need to go through a door.

— У давнину люди плутали нас із богами, — сказала вона, — але ми, дивні люди, так само смертні, як і звичайні люди.

Хоча за тисячами суто поверхових ознак він мав бути схожим на день учорашній — дутиме той самий вітерець, гойдатимуться ті самі гілки, — мої відчуття, мої емоції протягом цього дня неодмінно будуть інакшими. Й дивні діти — вони теж будуть інакшими, новими. Вони наче маленькі боги у цьому дивовижному маленькому раю, а я їхній гість.

— Ось бачите, діти? Не таке вже воно й величне, те майбуття. У старому доброму сьогоденні теж можна цілком пристойно жити.

То був саме той рай, який змальовував дідо Портман. То був зачарований острів, а це були магічні діти. Якщо це сон, то мені не хотілося, щоби він скінчився. Принаймні, тепер.

То був острів мого діда. Примарно бовваніючи в тумані, охоронюваний мільйоном верескливих птахів, він скидався на таку собі середньовічну фортецю, споруджену гігантами. Я поглянув угору на прямовисні скелі — і ідея про те, що це острів зачаклований, видалася мені не такою й абсурдною.

Моя версія подій здавалася цілковито розумною й раціональною, допоки мене не змушували висловити її уголос, і тоді вона здавалася божевільною,