Charlie and the Great Glass Elevator

В мшистых, мглистых, мгластых топях,
По низинам и трясинам,
Меж глухих, гнилучих глюков
Все хрычи ползут домой.
Посмотри, как их курзюпит,
Крызжет, брызжет и корёжит,
Этих липких хлипких тварей
С ядовитой бахромой.
Так спасайтесь и бегите
Через гадость, грязь и глину
Вскачь, вприглядку и вприпрыжку,
Если близко хрыч хромой!

Разве смог бы Колумб открыть Америку, если бы начал рассуждать: «А что если я утону? А что если я встречу пиратов? А что если я не сумею вернуться обратно?

— Спрашиваь может любой, — пожал плечами мистер Вонка. – Но важны ответы, не вопросы.

– Ах, – вздохнул мистер Вонка. – Что сделано, того не воротишь.

Если все время говорить «а что если», то всю жизнь сиднем просидишь на месте! Разве смог бы Колумб открыть Америку, если бы начал рассуждать: «А что если я утону? А что если я встречу пиратов? А что если я не сумею вернуться обратно?» Да он бы тогда и с места не тронулся!

Если все время говорить «а что если», то всю жизнь сиднем просидишь на месте!

Роальд Дал казав:
"Якщо ваші думки добрі, ваше лице буде світитися ними, як сонячним промінням, і ви завжди матимете гарний вигляд".

Прикро, але так воно ведеться на світі, що майже всі люди поводяться якнайгірше, коли на кону стоїть щось по-справжньому серйозне.

— Ставити запитання може будь-хто, — відказав містер Вонка. — Однак до уваги беруться тільки відповіді.

Президент гарячково намагався зв’язатися з космічним готелем. І Г’юстон намагався зв’язатися з космічним готелем. Президент зв’язався з Г’юстоном. Г’юстон зв’язався з президентом. Вони разом спробували знову зв’язатися з космічним готелем. 

— Будь-ласка, дозвольте їх підірвати! — заблагав колишній головнокомандувач армії.

— Цить! — крикнула міс Тибс. — Ану, стань у куток!

— Мені вдалося! — вигукнув головний фінансовий радник. — Погляньте всі на мене! Я збалансував бюджет!

І це справді було так. Він гордо стояв посеред кімнати, а на його лисій голові лежав чудово збалансований величезний двохсотмільярдний бюджет країни. 

— Стук-стук, — сказав президент.

— Хто там?

— Пора.

— Яка пола?

— Пора нився сильно, коли впав з Великої китайської стіни? — запитав президент.

Президент кинув телефон прямо в міністра зв’язку і влучив йому в живіт.

— У чому справа? Що зі зв’язком? — заверещав президент.

— Говорить прем’єр Пашолвонов, — пролунав голос із Москви. — Що сталося, пане президенте?

А ще там був головний фінансовий радник президента, який стояв посеред кімнати, намагаючись збалансувати на голові державний бюджет, але той постійно падав.

— Я оце щойно подумав, — мовив президент. — Ви ж маєте на своєму космічному кораблі телевізійну камеру, Шавлере, так?

— Звичайно, пане президенте.

— То включіть її, бовдуре, щоб ми всі змогли побачити цей об’єкт!

— Я навіть про це не подумав, — сказав Шавлер. — Не дивно, що саме ви стали президентом.

Великий скляний ліфт здіймався дедалі вище, і ось вони вже могли бачити під собою материки й океани, що розпростерлися внизу, неначе величезна шкільна мапа.

Це, звісно, було дуже гарно, та коли стоїш на скляній підлозі і дивишся вниз, то почуваєшся не надто безпечно.

— Містере Вонко! — заволав він, перекрикуючи галас. — Я тільки не розумію, чому нам потрібно падати вниз на такій шаленій швидкості.

— Мій любий хлопчику, — відповів містер Вонка, — якщо ми не наберемо шаленої швидкості, то не зможемо пробити дірку в даху фабрики. Такий дах не так легко пробити.

— Але ж у ньому вже є дірка, — сказав Чарлі. — Ми її пробили, коли вилітали з фабрики. 

— Отже, треба пробити ще одну, — сказав містер Вонка. — Дві дірочки краще, ніж одна. Це тобі підтвердить кожна миша.